* Автору більше до вподоби термін „цивільне суспільство" (більш адекватний переклад англійського терміна "civil society") як противага "військовому", тобто тоталітарному суспільству, управління яким здійснюється виключно за допомогою ієрархічної вертикалі. Проте в українській науковій і публіцистичній літературі прижився термін "громадянське суспільство" внаслідок прямого перекладу з російської "гражданское общество" без урахування того, що слово "гражданский" означає і "цивільний" або "невійськовий", і "такий, що стосується стану громадянства". Отже, у цій статті вживатимемо традиційний для українського політичного дискурсу термін.

1. Цілком очевидно, що в першу чергу до найпотужніших гравців на політичному ринку варто віднести виконавчу владу, яка має справу з накопиченням і розподілом суспільних ресурсів практично в усіх сферах економічного й соціального життя. При цьому виконавча влада виступає одночасно у двох втіленнях - як сукупність політичних діячів, що потрапили до неї в результаті політичних виборів чи інших процесів формування керівної групи і беруть безпосередню участь у формуванні й ухваленні вищих політичних рішень та урядових/державних програм, а також як згуртований колектив чиновників, що зберігають свої посади майже за будь-якої політичної влади, є професіоналами у відповідній галузі й представляють собою організаційну структуру не лише підготовки й виконання прийнятих політиками рішень, а й корекції цих рішень (закономірності коригування бюрократією політичних рішень при їх втіленні в життя добре описані Пресманом і Вілдавскі у їхній книзі

"Впровадження" [9]).

У більшості країн світу виконавча влада є похідним органом від влади законодавчої - парламенту, монарха, диктатора тощо. Законодавча влада, що ухвалює політичні рішення у вигляді законів чи подібних до них нормативних актів, покликана відбивати, по можливості, увесь спектр класових, групових, регіональних чи індивідуальних інтересів населення. Політичні сили, що входять до складу законодавчої влади, - це ті політичні партії, які завдяки підтримці населення чи волею диктатора отримали владні повноваження й можуть безпосередньо ухвалювати чи, принаймні, впливати на ухвалення політичних рішень або затвердження державних/урядових програм.

Судова влада в політиці, як і на ринку, виконує функції "арбітра", який робить процес переговорів і виконання домовленостей, принаймні, частково передбачуваним чи технічно здійсненним, слідкуючи за дотриманням учасниками певних правил, затверджених заздалегідь або в ході самих переговорів. Велика кількість конкретних прикладів з практики різних країн світу переконує у важливості й дієвості цього учасника переговорів, але при цьому засвідчує його неповороткість і негнучкість.

До учасників переговорів варто віднести також і політичні партії, що не ввійшли до законодавчого органу чи не мають вирішального голосу на політичному ринку, але мають змогу впливати на політичні рішення через, наприклад, громадську думку, експертний вплив чи політичні акції населення. Можливо, що представник певної політичної партії обіймає посаду Президента країни (з відмінними від нульових повноваженнями) або міністра в певній галузі й завдяки цьому може безпосередньо долучатися до процесу вироблення і здійснення публічної політики.

Як бачимо, на політичному ринку активними дійовими особами виступають ті, хто разом складає політичну систему країни. Відповідно опис процесу розробки і здійснення публічної політики зручно здійснювати в рамках моделі, що описує розподіл повноважень (влади) між елементами політичної системи. Такий підхід був використаний багатьма авторами (див., зокрема, [10]). Згідно з ним можна виділити, принаймні, чотири моделі розподілу політичної влади: марксизм, плюралізм, елітизм і корпоративізм.

Марксистська модель

Фактично найпростіша процедура розробки і прийняття політичних рішень реалізована в марксистській моделі розподілу політичної влади. По-перше, в цій моделі є або лише одна політична партія (наприклад, КПРС у СРСР), або декілька при повному підкоренні усіх інших легальних партій одній домінуючій політичній силі (сучасний Китай, Польща та Угорщина комуністичних часів). Публічна політика розробляється, впроваджується і контролюється однією й тією самою політичною силою, що виступає абсолютним монополістом політичного ринку. Про якісь переговори фактично немає сенсу навіть згадувати. Для такої системи будь-які неконтрольовані зміни в суспільстві чи економіці можуть стати катастрофічними, а тому вона значною мірою використовує структурно- функціональний підхід в організації й здійсненні суспільного розвитку (марксистська модель системи прийняття політичних рішень, щоправда, в капіталістичній державі, детально описана в працях Р. Мілібенда [11]).

В Україні марксистський розподіл політичної влади спостерігався від 1920 до 1991 року. В цей період прийняття політичних рішень належало виключно одній партії, яка одночасно формувала і законодавчу, і виконавчу, і судову влади, а отже, ніяких "переговорів" чи "політичного ринку" в принципі не могло існувати.

Плюралістична модель

В умовах плюралістичної моделі "політична влада... широко розподілена [серед учасників політичного процесу], між групами відбувається постійна конкурентна боротьба, і постійно виникають нові [політичні] групи. Рішення є наслідком переговорів між впливовими групами, і, хоча політична влада розподілена нерівномірно, жодна група не має монополії" [10, c. 31].

Для плюралізму характерні значна відірваність політичної системи від суспільства, слабкий обмін з ним матеріальними, людськими, ідейними чи моральними ресурсами. Зокрема, в умовах плюралізму цілком природно, що економічні підприємці прагнуть одночасно стати і підприємцями політичними, оскільки лише в цьому випадку вони можуть отримати