У рамках політичного ринку панування плюралістичної моделі розподілу політичної влади означає можливість існування домінуючої політичної чи адміністративної групи поза представницьким органом. Такою домінуючою групою в Україні в часи плюралізму була виконавча влада на чолі з Президентом, яка завдяки інституційній згуртованості й професійній спрямованості була значно краще підготовлена до дій в умовах відсутності постійних політичних блоків або центрів вироблення рішень.

Плюралістична політична система в Україні проіснувала від 1991 до фактично 1999 року. Присутність на політичному ринку великої кількості політичних партій означала не стільки демократичність його діяльності, скільки його сегментованість, наявність значного рівня дефіциту ресурсів (матеріальних, фінансових, людських тощо) і прагнення кожного з підприємців на цьому ринку виграти право розпоряджатися цими обмеженими ресурсами, розраховуючи на певні особисті прибутки.

Елітизм

За певних умов плюралістична політична система може перетворитися на елітистську, тобто політична влада може виявитися розподіленою не між політичними партіями, а між окремими представниками політичної або економічної еліти. Забезпечення прогресу в суспільстві з такою політичною системою залежить від наявності й сили певного центру. Найчастіше таким центром виступатиме одна особа чи невелика група осіб [12].

Головною умовою належності в Україні 1999-2004 років до політичної еліти, що розробляла і ухвалювала політичні рішення, була особиста відданість верхівці, а не ідеологічна близькість чи збіг інтересів у окремих галузях суспільного життя. В результаті невелика ретельно контрольована група політичних акторів, які на той час уже зосереджували у своїх руках економічну владу, повністю взяли під контроль і такий політичний процес, як розробка і здійснення публічної

політики.

Для встановлення елітистського розподілу політичної влади необхідно було одного з головних акторів публічної політики - Верховну Раду України, яка за призначенням має стати осередком політичної боротьби навколо публічної політики в умовах демократичного політичного процесу, - підпорядкувати виконавчій владі, що перебувала під контролем Президента. На досягнення цієї мети були спрямовані всі зусилля щодо формування необхідного складу законодавчого органу на виборах 2002 року.

Таким чином, на момент проведення президентських виборів восени 2004 року мали бути створені всі передумови для утвердження елітизму з наступними перспективами переходу до марксистського розподілу політичної влади за білоруським зразком.

Корпоративізм

"Політичні підприємці - це люди, які прагнуть інвестувати різного виду ресурси, сподіваючись поверненути їх у майбутньому у вигляді сприятливих для них публічних політик" (J.W.Kingdon, Agendas, Alternatives, and Public Policies. Little, Brown, Boston, M ass. 1984. 240 pp. P. 129)

Використовуючи аналогії, запозичені з термодинаміки, можна сказати, що зростання ентропії означає посилення хаосу чи, іншими словами, розупорядкування. Це відбувається у замкнених системах і веде до „теплової смерті", тобто до завмирання будь-якої діяльності всередині системи. Обмін енергією з іншими системами - запорука їх розвитку (прим. авт.).

Корпоративістська модель розподілу політичної влади підкреслює об' єднання різних суспільних груп у процесі вироблення і прийняття рішень. В умовах ліберальної демократії корпоративізм можна розглядати як політичну систему, сприятливу для посередництва у задоволенні інтересів [13]. На відміну від плюралістичної й, тим більше, елітистської моделей, корпоративізм базується на "політичному підприємництві" - утворенні "корпорацій", що включають у себе політичні партії, структури бізнесу/ринку, громадські/ неурядові організації тощо. Події жовтня-грудня 2004 року засвідчили виникнення і зміцнення таких "політичних корпорацій" як з боку політичних переможців, так і з боку переможених. Навіть побіжний погляд на нинішні політичні партії, що потрапили до нового складу Парламенту, засвідчує їх блокування не лише з діловими колами (що було досить поширено в часи плюралізму й елітизму), але й з громадськими організаціями, політичними силами, що не перебувають при владі тощо. Однією з ознак переходу до корпоративізму в 2004-2005 роках стало призначення великої кількості посадовців з числа людей, які не лише знаходилися раніше досить далеко від влади, але й не обов'язково поділяють політичні та ідеологічні погляди владних політичних сил.

Процес вироблення і здійснення публічної політики за цієї моделі відрізняється помітною "горизонтальною" складовою в системі акторів політики, яку становлять саме ділові й недержавні (у тому числі міжнародні) кола. Безперечним позитивом корпоративістської системи є її відкритість, відносна прозорість, унаслідок чого можна очікувати низького рівня "соціальної ентропії" або, кажучи термінами політичних наук, високої партисипаторності населення, його політичного структурування і, в кінцевому підсумку, утворення динамічного демократичного громадянського суспільства.

Можна сказати, що суть корпоративізму полягає у створенні можливостей співпраці держави й особистості у виробленні публічних політик. Ці можливості забезпечуються існуванням "політичних підприємств" з їхньою ієрархією, яка має і політичний, і адміністративний характер, а також осередків вираження і захисту інтересів суспільних/ етнічних груп та окремих громадян.

Для корпоративізму властивий чіткий поділ політичних та адміністративних функцій, тобто процесів вироблення політики (політичних процесів) і процесів надання управлінських послуг (адміністративних процесів). З одного боку, адміністративні процеси є результатом політичних процесів, у яких були вироблені принципи здійснення управління, процедури надання управлінських послуг, визначені певні ресурси для цих функцій. З іншого - вироблення публічної політики відштовхується