Крім цього, формування парламентської коаліції сьогодні ще не ґрунтується на чітко виписаному механізмові і достатньо зрозумілому та логічному поясненні варіантів застосування імперативного мандату. При цьому слід зазначити, що серед фахівців сьогодні не склалося спільного бачення можливостей застосування даного інструменту. Посилання на відсутність європейської практики імперативного мандату не є аргументом для українських реалій, не обтяжених глибокими демократичними традиціями та морально- етичними цінностями, що здатні забезпечити стійкість ідеологічних компонентів формування політичної поведінки як народних обранців, так і вищих посадових осіб держави. Приклади "політичної зради" окремими керівниками своїх політичних союзників, навіть членів партійних блоків та партій, ставить питання імперативного мандату на порядок денний. Скоріше за все, слід погодитися з думкою про те, що в сучасній політичній ситуації практично не існує більш ефективного інструменту забезпечення необхідного структурування політичних сил, що закріплює результати волевиявлення народу під час виборчих перегонів.

На нинішньому етапі встановлення нового владного устрою в Україні правило системного переміщення владних важелів, на жаль, не спрацьовує. Головною причиною цього є відсутність структурованості парламенту та розвинутої системи політичних партій. Остання сьогодні перебуває на перехідній стадії від атомізованої до так званої системи поляризованого плюралізму. Фактично лише після запровадження пропорційної виборчої системи в Україні розпочався процес формування дієздатних політичних партій, які переходять зі стану фантомів в розряд «ідеологічної сили». Сьогодні склалися умови, які стимулюють партійну діяльність політичної еліти, перетворюють політичні партії на дійовий механізм не тільки отримання влади, але й підтримки і виразу інтересів широких верств населення.

Головним недоліком нового устрою України є те, що процес його встановлення тільки розпочався і відбувається в несприятливих соціальних, політико- економічних умовах. Це, звичайно, не можна ототожнювати з можливими вадами самої системи. Тому на питання, наскільки парламентська форма правління для України є оптимальною, однозначно відповісти неможливо. Очевидною є потреба подальшого її узгодження з реаліями сучасного політичного життя, в якому існує гостра політична боротьба, яка часто розколює суспільство, загрожує його цілісності. Необхідно віднайти важливі механізми, які б одночасно допускали політичну конкуренцію, але не допускали б діяльності, яка знесилює та розділяє суспільство.

Слід висловити занепокоєння з приводу того, що в окремих прошарках політичної еліти України демонструються сумніви щодо доцільності збереження в Україні парламентсько-президентського устрою та, зокрема, щодо існування інституту президентства. Нерідко вказується на те, що найбільша кількість сучасних демократій мають парламентарні форми правління, тобто такі, в яких переплітаються взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади, а домінантність належить парламенту.

Інші ж політичні сили просувають протилежні ідеї, стимулюють появу конституційних змін і поправок з метою повернення до домінування інституту президентства. Пропонується переоцінку окремих головних положень Конституції, за посередництвом яких можливо перетворити нинішній політичний устрій на "більш президентський".

Зрештою, пристрасті щодо фундаментальних конституційних змін з метою перерозподілу інституційних повноважень Президента, законодавчої та виконавчої гілок влади і фактичної зміни політичної системи України свідчать про існуючі проблеми її функціонування.

Зміни і поправки до Конституції України, запроваджені і ті, які передбачається запровадити, не носять тільки "технологічного" характеру, а є суттєвими, бо за своїм змістом є якісними змінами Конституції. А це вже зовсім інший вимір.

Погоджуючись з даною думкою, слід зауважити, що це не означає заперечення продовження здійснення реформи політичної системи та її окремих складників. Зокрема, слід зазначити: в ході її демократизації стало очевидним, що недостатньо проголосити демократичні права і свободи для того, щоб вони реально втілилися в повсякденне життя суспільства.

Сьогодні ми повинні бачити, що демократизації системи опираються не тільки представники окремих політичних сил. Суттєвий опір на цьому шляху обумовлений стійкими стереотипами уявлень значної частини пересічних громадян про "минулі часи", прагненнями значної частини владної консервативної еліти, яка зайнята вирішенням власних проблем звичними засобами.

Сьогодні очевидно, що для вирішення проблеми підвищення ефективності політичної системи в реалізації конституційних засад суспільства необхідно здійснити реальні зміни в економічній політиці, які забезпечать не тільки зростання виробництва, а й переорієнтацію на загальносоціальні потреби. Правова держава, якою задекларована Україна в діючій Конституції, повинна всебічно сприяти розвиткові основних засад громадянського суспільства, забезпечувати баланс інтересів між різними соціальними верствами, відповідати за прийняті рішення.

Зрозуміти це дуже важливо, але ще важливіше побачити до кінця повно, яким саме шляхом слід до цього йти. Сьогодні абсолютно ясно, що це завдання більшою мірою є завданням самих громадян, які повинні врешті- решт навчитися реально визначати свої інтереси, а не керуватися вигаданими для них консервативною елітою причинами негараздів.

Окремо слід відзначити необхідність фундаментального упорядкування діючого законодавства відносно врегулювання існуючих суперечностей між гілками влади. Дана проблема має дві сторони. Однією з них є та, яка стосується змісту повноважень гілок влади та механізмів їх взаємодії. Питання про те, яким чином повинні бути поділені повноваження між гілками влади, може бути вирішене