УДК 324.01

НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ

Статтю присвячено проблемам застосування наукової методології при дослідженні виборчого процесу.

The article is devoted to problems of use of scientific methodology at research of selective process.

Метод (грецьк. methodos - буквально: "шлях до чого-небудь") у найбільш загальному розумінні - спосіб досягнення мети, певним чином впорядкована діяльність.

Методологією науки є сукупність пізнавальних засобів, підходів і принципів, правил і норм, інструментів і процедур, що забезпечують взаємодію суб'єкта пізнання з пізнаваним об' єктом для вирішення поставленого дослідницького завдання. Отже, методологія політичної науки - це сукупність пізнавальних засобів, підходів і принципів, правил і норм, інструментів і процедур у політичному пізнанні, пов' язана з вірною постановкою проблем і вибором адекватних підходів, трансформацією методологічних принципів і вимог у систему конкретних операцій і процедур. За багато років свого існування політична думка пройшла досить тривалу еволюцію в галузі методології й методів політологічних досліджень.

З позицій концепції соціокультурної детермінації наукового пізнання основи науки є складними утвореннями, найважливіші компоненти яких - наукова картина світу, ідеали й норми наукового пізнання та філософські основи науки [1, c. 188]. Специфіку наукової картини світу виражає методологічний підхід, що орієнтує суб'єкта політичного пізнання щодо характеру досліджуваної політичної реальності. А специфіку ідеалів і норм наукового дослідження виражає підхід, що орієнтує суб' єкта політичного пізнання відносно способів дослідження політичної реальності.

Відносно характеру політичної дійсності існує пара протилежних підходів: реалізм і номіналізм. Відносно способів пізнання політичної дійсності також існує пара протилежних підходів: емпіризм і нормативізм.

Реалізм у політичній науці веде свій родовід від Платона й Аристотеля, які стверджували природне походження держави й, відповідно, суспільну, політичну природу людини. Людина в реалізмі розглядається, насамперед, як представник тієї чи іншої спільноти (класу, нації, держави), характер буття якої задає основні риси її існування. Тим самим реалізм, абсолютизуючи ціле з редукуванням особливого, індивідуального в політиці, орієнтується на вивчення специфіки буття цілісних утворень: держави, різних інститутів, організацій тощо.

Номіналізм у політичній науці, що веде свій родовід від давньогрецьких "атомістів", з апологетикою частини, на противагу цілому, і "софістів", з "людиною як мірою всіх речей", проголошує, що загальне є лише сумою окремого і не має реального онтологічного змісту. Інакше кажучи, номіналізм стверджує, що тільки людина в політиці має онтологічний статус. Звідси - специфіка номіналізму в методологічному " інди-відуалізмі" та відповідній йому орієнтації на дослідження особливостей політичного поводження індивідів.

Нормативізм, або нормативний підхід, у політичній науці виходить із пріоритету розуму людини стосовно чуттєвих форм пізнання. Згідно з Платоном, зміст політики у своєму граничному вигляді полягає в ідеї блага, що міститься у світі "ейдосів", тому для її пізнання слід звернутися саме до цього, ідеального, світу. З огляду на це, нормативний підхід передбачає, використовуючи інструменти пізнання, здатність вийти за рамки чуттєвого сприйняття, розкриття ідеальної сутності політики й наступне теоретичне реконструювання політичної реальності відповідно до її ідеального змісту.

Емпіризм, або емпіричний підхід, що з'явився в соціально-політичних дослідженнях лише в середині XIX ст. з появою соціології О. Конта, навпаки пріоритет у політичному пізнанні віддає винятково чуттєвим формам пізнання. Стверджуючи, що наші знання виникають з даних, які постачаються нашими органами відчуттів, і, отже, ми ніколи не можемо знати більше, ніж дозволяють нам наші відчуття, емпіризм відмовляє у зв' язку з реальністю всіляким умоглядним, спекулятивним судженням. Звідси виняткова увага емпіричного підходу до способу побудови теорій лише на основі емпіричних фактів і до їхньої перевірки досвідом (процедури "верифікації" й "фальсифікації").

З огляду на те, що методологічні підходи в цих парах суперечать один одному, С. Климов доходить висновку, що ймовірних "зв'язувань" між ними, котрі відповідають загальним концептуально-методологічним підходам сучасної політичної науки, буде чотири: нормативно-номіналістський, нормативно- реалістський, емпірико-номіналістський та емпірико-реаліст-ський підходи [2].

Нормативно -номіналістський методологічний підхід відповідає так званому "ціннісно-нормативному" підходу до теоретичної інтерпретації політичних явищ, де реальними суб'єктами політики визнаються окремі індивідууми. Змістом політики, з точки зору цього підходу, є сукупність їхньої свідомої діяльності з приводу політичної влади. Відповідно до такої інтерпретації політики ціннісно-нормативний підхід за необхідністю містить "розуміючі" або "ідеографічні" методики, спрямовані на розуміння внутрішніх причин політичної поведінки людей. Видатними представниками цього підходу в політології є М. Вебер, Л. Фон Мізес, Ф. А. Фон Хайек та ін.

Нормативно-реалістський методологічний підхід відповідає традиційному для політичної науки нормативному "інституціоналізму", де основними суб'єктами політики виступають уже певні "надіндивідуальні" утворення. При цьому вони мають яскраво виражені "цілісні" характеристики, тобто риси, що не виводяться з властивостей елементів, з яких ці "цілісності" складаються. При цьому зміст "цілісних" властивостей має нормативний, "належний" характер. Наприклад, "справед-ливість", "свобода" і т.п. Політика, у такому випадку, постає у вигляді сфери своєрідного "інобуття" ідеальних сутностей цих "цілісностей". Методологія пізнання політики за цих умов у деяких відношеннях аналогічна "розуміючим" методикам "ціннісного" підходу, оскільки також припускає вихід за рамки чуттєвого сприйняття й проникнення у сферу ідеального змісту. Але, на відміну від "ціннісного" підходу, методологія

нормативного "інститу-ціоналізму" спрямована не на розуміння ідеального змісту одиничного, а на осягнення ідеального змісту загального. Тому ця методологія має яскраво виражений "номо- тетичний" характер. Видними представниками цього напрямку є Платон, К. Маркс та ін.

Емпірико-номіналістський