Емпірико-реалістський методологічний підхід відповідає позитивістським версіям "інституціоналізму", а також так званим "системному", "структурному" й "структурно- функціональному" підходам. Продовжуючи традиції шкіл " соціального реалізму", "структуралізму" й "загальної теорії систем", реальними суб'єктами політичного буття визнаються всілякі соціальні структури, інститути й системи, що не зводяться до діяльності окремих індивідів і мають виняткове значення в детермінації людської свідомості та поведінки. Але при цьому, на відміну від нормативного інституціоналізму, емпірико- реалістський підхід "відмовляється" від метафізичної, нормативної природи "цілісних" утворень, вказуючи на їхню природну сутність. Політика, відповідно до цього підходу, є своєрідною функціональною підсистемою суспільного "організму", що виконує роль "цілепокладання" і включає в себе всі форми прийняття рішень, визначення цілей і мобілізації ресурсів на їх досягнення. Методологія пізнання політики в даному підході опирається на традиційні для позитивізму емпіричні методики, але при цьому не відмовляється й від теоретичного "конструкт-тивізму", керуючись методологічним принципом Е. Дюркгейма - розглядати соціальні факти як речі. Видними представниками цього підходу в політології є Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, Р. Мертон, Д. Істон та ін.

Основні типи методів і рівні методології політологічних досліджень склалися поступово в ході історичного розвитку політичної думки, на кожному етапі якого домінували ті чи інші методологічні підходи (або їхні комбінації) і методичні прийоми. У зв'язку з цим більшість дослідників поділяють наступну періодизацію розвитку методології політичної науки, застосування тієї чи іншої комбінації й набору пріоритетних засобів політичного пізнання: 1) класичний період (до XIX ст.), пов'язаний, в основному, з дедуктивним, логіко-філософським і морально-аксіологічним підходами; 2) інституціональний період (середина XIX - початок XX ст.), коли на передній план виходить історико-порівняльний і нормативно- інституціональний методи; 3) біхевіористський період (50-70-і рр. XX ст.), коли почали активно застосовуватися кількісні методи; 4) з останньої чверті XX ст. настає постбіхевіористський період, що характеризується сполученням "традиційних" і "нових" методів [3, с.66].

Основним методом академічної політології, що поставала у США в другій половині XIX ст., стає порівняльно-історичний і правовий аналіз політичних інститутів (Г. Адамі, Д. Берджес), подібний стан методології можна спостерігати в Європі (С. Гірке). Класики сучасної політології М. Вебер і М. Острогорський, Г. Моска й В. Парето опираються на збір політичних даних за допомогою, в основному, історико-порівняльних методів. За способом обґрунтування методологічних положень їхні роботи мають уже скоріше емпіричний характер, оскільки теоретичні висновки будуються на інтерпретації фактичного матеріалу, хоча при цьому й не проводилося спеціальних досліджень щодо збору нових, раніше не відомих фактів.

Наступний, біхевіористський етап в XX ст.. викликав справжню революцію в методології політичної науки, пов' язану, насамперед, із застосуванням нових емпіричних і кількісних методів, запозичених з арсеналів як психології, соціології, економічної науки, так і з математики, кібернетики, географії й навіть медицини. Місце традиційних прийомів логічної дедукції політичних філософів й описово- історичної індукції інституціоналістів заповнюють методи біхевіористів: збір і аналіз "достовірних" даних про емпірично зареєстровану політичну поведінку.

Із психології й медицини в політичну науку надходять тести й лабораторні експерименти, із соціології - анкетні опитування, інтерн' ю, спостереження, а з математики й статистики - регресійний, кореляційний, факторний та інші види аналізу, а також математичне моделювання й методи теорії ігор [4]. Особливе місце в методології почали посідати методи вивчення виборчого процесу й електоральної поведінки. У 30-50-і роки XX ст. в США до методів політології й соціології політики залучаються (насамперед завдяки емпіричним дослідженням Д. Геллапа й П. Лазарсфельда) методи передвиборного зондажу суспільної думки й техніка панельних (повторюваних) опитувань виборців. У 60-70-і роки XX ст. американцями починають активно створюватися інформаційні бази політичних даних й експертні системи "штучного інтелекту" на основі електронно- обчислювальної техніки, при цьому в центр цих методик потрапляють принципи квантифікації й процедури виміру.

Але вже наприкінці 60-х - початку 70-х рр. у західній політології настала криза біхевіористської методології, що відстоювала сциєнтистські принципи й точні методи, вимір і квантифікацію. Ряд американських політологів (Д. Істон та ін.) виступили за повернення до традиційних підходів, якісних методів і моральних норм, до тих принципів політичної науки, які сформульовані були як основа постбіхевіористської методології.

До сьогодні не вгамувалися суперечки про пріоритетні підходи, і зберігаються дві основні течії в рамках методології політичної науки: "традиціоналістське" (базується на якісних методах класичної й інституціональної політології) і "емпіричне" (виступає за пріоритет "точних" і кількісних методів) [5, c. 23-24].

Першою підставою при виділенні основних різновидів методів, що застосовуються в політологічних дослідженнях, та визначенні критеріїв для їх класифікації може слугувати ступінь узагальненості аналізу об' єкта дослідження. Відповідно до цього