Перша, загальнонаукова група методів, складається з двох основних підгруп пізнавальних засобів: логіко-евристичних прийомів і філософсько-аксіологічних принципів вивчення політичного життя. У першому випадку мова йде про добре відомі науці методи, як індукція й дедукція, аналіз і синтез, визначення й класифікація, порівняння й аналогія, дескрипція й абстрактно-пояснювальна інтерпретація, спостереження й експеримент, статистичний аналіз і логіко-математичне моделювання, верифікація й фальсифікація й т.д. Другий компонент загальнонаукових способів пізнання пов' язаний з філософсько- світоглядними принципами й оціночно- аксіологічними критеріями.

Особливість другої групи методів полягає в тому, що інструменти цього типу використовуються переважно в соціально- гуманітарних дисциплінах, на відміну від природних і технічних наук. До них відносяться методи історико-порівняльного й синхронно- компаративного дослідження, аналізу документів і джерел, а останнім часом у більшості суспільних наук використовуються тести, що раніше належали лише психології, а із соціології - інтерв' ю, анкетні опитування й зондажі суспільної думки; з культурології - методи вивчення стереотипів і традицій; з лінгвістики й семіотики - прийоми аналізу знаків та символів і т. д.

Що ж стосується останніх спеціально- наукових методів, то до них можна віднести ті прийоми, які вже напрацьовані в самій політології, - модифікацію або комбінування декількох методологічних компонентів в особливий інструментарій, придатний лише при специфічному дослідженні конкретного політичного об'єкта. Як приклади можна навести імітаційне моделювання політичних ситуацій з використанням елементів теорії ігор або рейтингові експертні оцінки популярності політичних лідерів зі шкалуванням, або ж багатовимірний статистичний порівняльний аналіз держав і партій, що здійснимо лише з використанням комп'ютерної техніки [6, c.25].

Можливі й інші підстави для типологізації політологічних методів, наприклад, їх розподіл на якісні та кількісні, що стало особливо актуальним у другій половині XX ст. Якісні методи виникли набагато раніше від кількісних.

Якщо перші опираються на вивчення й визначення якісних ознак і властивостей політичних об'єктів, то другі - на прямі або непрямі вимірювання, що припускає використання символіко-математичної формалізації й квантифікації цих параметрів. Варто зазначити, що в сучасних методиках політологічних досліджень досить складно позначити грань між якісними й кількісними підходами. Характерним прикладом такої обставини є сучасні компаративні політичні дослідження, що охоплюють десятки й сотні порівнюваних об'єктів і проводяться з використанням як якісних підходів, так і новітніх математичних і кібернетичних засобів збору та обробки інформації [7]. Переважна кількість подібних досліджена пов'язане з мікрооб'єктами політики (дослідження партій, феноменів участі, лідерства й т.д.), але сьогодні вже існує чимало проектів, у яких об'єктами для порівняння виступають макросистеми - держави або країни, які практично неможливо аналізувати без залучення математичного апарата й узагальнення численних статистичних даних за допомогою ЕОМ.

Також одним з важливих критеріїв класифікації методів політології є їх функціональне призначення, на основі якого можна виділити, з одного боку, інструменти для опису й збору політичних даних, а з іншого - переважно дедуктивні способи аналізу й інтерпретації зібраних фактів[8]. Ці функції часто пов' язують відповідно з двома рівнями й аспектами дослідницької діяльності: конкретно- емпіричним й абстрактно-теоретичним. До першого відносять такі методи збору первинної соціально-політичної інформації, як контент- аналіз, опитування, інтерн' ю, пряме спостереження та інші прийоми, тоді як другі пов'язують із формулюванням теоретичних гіпотез і побудовою абстрактно-логічних і математичних моделей, із засобами концептуалізації й інтерпретації, пояснення й конструювання. На практиці ці дві групи пізнавальних засобів тісно переплітаються у фундаментальних і прикладних дослідженнях політичного життя.

Сучасні політологи активно застосовують методологічний інструментарій порівняльного аналізу феноменів політики, що опирається на принципи подібності й відмінності, дедуктивні теоретичні моделі політичних інститутів й індуктивні методи їхньої верифікації за допомогою діахронно-історичного та синхронно-функціо-нального способів збору даних.

З початку 60-х років з появою великих ЕОМ, а згодом ПК і комп' ютерних мереж, зроблено чимало спроб практично тотального опису всієї сукупності порівнюваних об' єктів на основі математичної обробки статистичної й іншої достовірної інформації. В цьому сенсі 1962 рік став етапним, коли в США був створений Світовий архів баз даних Міжуніверситетського консорціуму політичних і соціальних досліджень (м. Енн-Арбор, Мічиганський університет). Водночас почалася робота за трьома найбільшими проектами компаративного аналізу держав і соціально- політичних систем у світі: 1) "Порів-няльний аналіз держав" (керівники А. Бенкс і Р. Текстор, Масачусетський технологічний інститут та ін.); 2) "Вимірність націй" (Г. Гецков і Р. Раммель, Північно-Західний університет та ін.); 3) "Йєльська програма збору політичних даних" (Б. Рассет, X. Апкер . / та ін., Йєльський університет) [9].

При цьому в основу розробки системи індикаторів для виміру кількісних величин лягли саме якісні підходи. Наприклад, у Йєльському проекті всі 75 вимірюваних параметрів внутрішньої й зовнішньої політичної поведінки 133 держав періоду кінця 50-х - початку 60-х років були відібрані на основі якісних моделей, структур і концептів, розроблених американськими політологами Р. Далем, Г. Лассуелом, К. Дойчем та ін. Розробники баз політичних даних постійно відзначали при цьому, що головним дослідницьким завданням є створення не "мертвого архіву фактів", а, насамперед, "діючої лабораторії".

Плідним методом політологічних досліджень є моделювання. Моделювання політичних процесів почалось уже в першій чверті XX століття, коли Л. Річардсон у "Математичній психології війни" (1919) зробив першу спробу розробити