Жіночу міграцію з менш розвинених країн поділяють на групи залежно від соціального становища та попереднього досвіду жінок: 1) сільські жінки, які мігрують самостійно або за програмами возз'єднання; 2) жінки міського походження з низькою кваліфікацією, що мігрують унаслідок розлучення або злиднів; 3) жінки з середньою або вищою освітою, які не можуть знайти роботи вдома відповідно до своєї кваліфікації; 4) жінки, для яких причиною міграції стали акти громадянської непокори в країнах їх походження [20, с. 10].

Основними сферами діяльності для жінок- мігрантів усе ще залишаються хатня робота, сфера розваг, догляд за хворими та виховання дітей. Деякі жінки мігрують, скориставшись послугами шлюбних агентств.

Досить часто жінки-мігранти знаходяться у статево відокремлених і неврегульованих секторах економіки і тому зазнають більшого ризику гендерної дискримінації та жорстокого поводження. Попит на жінок в окремих видах діяльності також створює для них додаткову небезпеку стати жертвами нелегальної міграції, зокрема торгівлі людьми [21, с.5].

Міграційні процеси в Європі. Протягом останніх століть статус країн імміграції мали США, Канада, Австралія і Нова Зеландія. Але фактично багато країн Європейського Союзу зараз уже можна віднести до країн імміграції, серед яких, передусім, Німеччина, Великобританія, Нідерланди, Норвегія, Швеція тощо. Сьогодні в Європі спостерігається наявність досить значної питомої ваги європейців у першому поколінні. На 2002 рік 41% усіх іммігрантів у країнах ЄС за своїм походженням були неєвропейцями [22, с. 22].

На початку 1980-х років в усіх країнах Західної Європи спостерігалось зменшення обсягів міграції, яке після 1985 р. змінилось різким зростанням рівня міграції. Демократичні зміни в Центральній і Східній Європі, розпад Радянського Союзу спричинили масові потоки шукачів притулку, нелегальних мігрантів та повернення етнічних мігрантів [23, с. 139]. У п 'яти європейських країнах (Бельгія, Великобританія, Німеччина, Нідерланди, Швеція) середньорічне сальдо міграції збільшилось з негативного показника у - 13 тисяч осіб у 1980-1984 рр. до 456 тисяч і до 784 тисяч відповідно в 1985-1989-х та 1990-1994 роках [24, с.11].

Кількість звернень до країн ЄС про надання притулку зросла на 487% за 1986-1991 рр. і становила майже 700000 заяв на рік [25, с. 153]. У західноєвропейських країнах кількість прохань про притулок зросла з 66,9 тисячі в 1983 році до 694 тисяч у 1992 році. У період 1983-1989 рр. серед прохань про надання притулку 30% були подані вихідцями з розвинених країн (переважно з країн Східної Європи та Радянського Союзу), 70% - вихідцями з країн, що розвиваються (Іран, Шрі- Ланка, Туреччина). Наприкінці 1980-х рр. до 20% зросла кількість прохань від вихідців з Польщі та Румунії [26, с. 11].

Запровадження країнами Західної Європи більш жорстких умов в'їзду призвело до зростання кількості нелегального перетину кордону. Нелегальна міграція з метою працевлаштування стає ще однією хвилею іммігрантів до Європи.

Період з 1990-х років характеризувався зростанням масштабів та інтенсивності міграційних потоків. Так, кількість мігрантів з країн, що розвиваються, зросла в 1990-х рр. майже до 200 тисяч осіб; з розвинених країн - до 584 (включаючи мігрантів зі східноєвропейських країн, звідки значно посилився міграційний відтік у країни Західної Європи) [27, с. 11]. Найбільше звернень надходило у 1992 р. та 1997 р. внаслідок війни в колишній Югославії та виникнення інших збройних конфліктів по всьому світі [28, с. 153]. Проте завдяки заходам, вжитим основними країнами- реципієнтами щодо обмеження прийому прохань про надання притулку, загальна кількість прохань скоротилася в 1994 році до 330,6 тисячі і зберігалась приблизно на такому рівні до 1997 року [29, с.11].

В цей час країни Південної Європи стають новими полюсами імміграційного тяжіння, поряд з Німеччиною. Так, у 1995 році в Італії та Іспанії кількість іноземців, що мали офіційний дозвіл на проживання, становила відповідно 1 мільйон і 500 тисяч осіб. В Італії біля 60% іноземців були вихідцями з країн третього світу, в тому числі 27% - з Африки. В Іспанії мігранти з країн, що розвиваються, становили 53% від загальної кількості іноземців-резидентів, більшість яких походили з Африки та Латинської Америки. Розширюється також географія країн-донорів іммігрантів для даного регіону. Скажімо, в 1991 році в Іспанії найчастіше звертались за дозволом на проживання громадяни Марокко, Аргентини, Перу, Домініканської Республіки. В Італії серед цієї групи переважали громадяни Марокко, Тунісу, Сенегалу, Філіпіни, колишньої Югославії [30, с. 13].

Серед основних ознак останньої декади ХХ ст. виокремлюють також зміну статтєво-вікової та кваліфікаційної структури міграції, зростання кількості біженців серед іммігрантів, зміну географії міграційних процесів (зі Сходу на Захід), а також набуття міграційними переміщеннями глобального характеру й охоплення всіх континентів.

Міграційна політика західних держав стає політикою швидкого реагування й акцентує свої зусилля передусім на короткотермінових завданнях, внутрішньодержавних цілях, імміграційному контролі (система ідентифікації мігрантів за відбитками пальців EURODAC, посилене патрулювання вертольотами й прикордонниками у штатському тощо) [31, с.3]. Цими