Початок ХХІ ст. в Європі відзначається двома основними демографічними тенденціями: зростанням кількості країн, де зменшується кількість місцевого населення, і зростанням кількості країн з позитивним міграційним балансом. У результаті цього в багатьох випадках розмір міграційного сальдо визначає рівень зростання чи зменшення населення в тій чи іншій країні. Так, на 2003 р. зростання населення тільки за рахунок імміграції спостерігалось в Австрії, Чехії, Італії, Німеччині, Греції, Словенії та Словаччині [33, с. 141].

Перспектива розширення Європейського Союзу і приєднання десяти нових членів (Латвія, Литва, Естонія, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Кіпр, Мальта, Словенія) з 1 травня 2004 р. викликала занепокоєння щодо різкого зростання міграційних потоків з нових країн - членів ЄС до країн Західної Європи. Після тривалих дискусій було виокремлено кілька причин, які унеможливлювали масову імміграцію до старих країн - членів ЄС. По- перше, як зазначалось, найбільша імміграційна хвиля до країн Західної Європи вже відбулась, і тепер міграційний тиск буде перенесений на нових країн - членів ЄС [34, с. 276]. Статистика 2003 р. показала позитивний міграційний баланс у Чехії, Словаччині, Словенії та Угорщині [35, c. 146]. По-друге, більшість старих країн - членів ЄС запроваджували "перехідний період" для громадян нових країн, що передбачав обмеження свободи пересування на їх територіях протягом 7 років [36, с. 277]. Після розширення Велика Британія, Швеція та Ірландія відкрили робітникам з 8 нових країн - членів ЄС доступ до своїх ринків праці. Австрія, Італія, Нідерланди і Португалія хоча й залишили попередній імміграційний режим, але запровадили квоти для робітників з нових країн

членів ЄС [37, с. 39]. По-третє, передбачалось зменшення економічного підґрунтя для еміграції в результаті різкого зростання рівня життя в нових країнах-членах ЄС після розширення. Нарешті, аналіз демографічного потенціалу нових країн - членів ЄС свідчив, що вони не можуть бути джерелом масової еміграції до країн Західної Європи в довготривалій перспективі через невпинні процеси старіння місцевого населення та його скорочення [38, с. 277-278].

Зважаючи на запроваджені обмеження, спостерігаються значні міграційні потоки з Центральної та Східної Європи до старих країн - членів ЄС. Уже за перший рік після розширення Велика Британія прийняла 175 тис. працівників з 8 країн, що приєдналися, Ірландія - 85 тис., Швеція

біля 22 тис. Навіть на території Німеччини у 2004 р. працювали 500 тис. робітників з 8 нових країн - членів ЄС [39, с. 39].

Наявність значної кількості працівників з нових країн - членів ЄС у 15 країнах Західної Європи, особливо в тих країнах, де діє перехідний період, свідчить про велику потребу в робочій силі з Центральної та Східної Європи.

Міграційні процеси в Україні. Міграційні потоки, які спостерігалися в Україні з початку 1990-х рр., можна поділити на дві групи. До першої з них належать ті, що мають своє коріння в радянському минулому. Це, передусім, масова репатріація українців та вихідців з України інших національностей, повернення репресованих та депортованих у тоталітарні часи. До другої групи належать міграційні потоки, які несуть ознаки включення України до світових міграційних процесів і виникли внаслідок демократизації та лібералізації режиму кордонів, відкритості України. Це імміграція в Україну, транзитна міграція через її територію іноземців, трудова міграція українських громадян.

Розвиток обох груп міграційних потоків відбувався під впливом факторів політичної та економічної природи. Розпад СРСР, утворення незалежної української держави, міжетнічна напруженість та військові конфлікти в деяких пострадянських державах, глибока економічна криза, падіння рівня життя були визначальними для інтенсивності міграційних пересувань, складу та напрямків міграційних потоків.

Залежно від обсягів, спрямованості та результатів міграцій в Україні О. А. Малиновська [40, с. 75] пропонує виділяти три періоди: 1) 1991-1993 рр.

1994-1998 рр.

1999 - 2002 рр.

Перший період характеризувався значними міграційними переміщеннями, що було результатом розпаду Радянського Союзу, а також загострення політичної ситуації в деяких нових незалежних державах.

У цей період фіксувалось значне зростання позитивного міграційного сальдо, яке на 1992 р. збільшилось майже вдвічі порівняно з 1991 р. і досягло позначки - 288,1 тис. [41, с. 262].

Міграційний приріст формувався переважно завдяки поверненню вихідців з України з російської Півночі, Західного і Східного Сибіру, Далекого Сходу і Казахстану, репатріації репресованих і депортованих за радянських часів, а також прибуття з місць конфліктів у Центральній Азії та Закавказзі вихідців з України та представників населення відповідних країн [42, с. 76].

Найбільший міграційний обмін спостерігався з Російською Федерацією. У 1991 р. в ньому взяли участь 500 тис. осіб, у 1992 р. - майже 520 тис., що становило 61,8% та 58,6% загального міграційного приросту відповідно [43, с. 15]. Також значні міграційні потоки спостерігались між Україною та Казахстаном, Молдовою, Узбекистаном, Білоруссю. Показники в' їзду в Україну з цих країн переважали виїзд до них. Серед колишніх республік СРСР тільки з Білоруссю сальдо міграційного обміну на початку 90-х рр. було від'ємним. У 1991 р. воно становило - 3313 осіб, а в 1992 р. - 2752 особи.