Київська Русь склалася у формі ранньофеодальної монархії. На її вершині стояв князь, яким з ХІ ст. міг бути тільки член родини Володимира Святославовича. Ця традиція сприяла єдності, соборності Руської землі. Компетенція та влада князя були необмежені і залежали від його особистих якостей, авторитету і тієї реальної сили, на яку він спирався. Величезну роль в державотворчих процесах відіграли великі будівничі Київської Русі князі Володимир Святославович, Ярослав Мудрий та Володимир Мономах. Невід'ємною частин-ою княжої управи була боярська рада. Від родоплемінного устрою збереглося віче - народні збори, які не мали якогось істотного впливу на тодішнє політичне життя. Почали складатися і місцеві органи влади, основою яких були десятинна, а згодом - двірцево-вотчинна система управління. Можна зазначити, що в системі державного управління мали місце елементи самоврядування, зокрема в сільській общині - верві. В цей же час почали складатися норми права на Русі ("Руська правда", договори з Візантією та ін.).

Говорячи про Київську державу, не можна обминути й те, якій країні належить історія цієї держави. Радянські історики висунули тезу про Київську Русь як колиску трьох братніх народів - російського, українського й білоруського, ця теза ґрунтувалась на єдності мови, культури, території, яка входила до складу Давньоруської держави. Однак вона викликала гостре неприйняття українських істориків- націоналістів минулого і сучасних дослідників, які слідом за М.Грушевським вважають історію Київської Русі історією виключно українського народу, мотивуючи це тим, що великоруська народність сформувалася не раніше MV століття. "Росіяни вкрали нашу історію", - такий лейтмотив сучасних поглядів більшості українських істориків і публіцистів на це питання. Хто ж має рацію?

На нашу думку, однозначно на це питання відповісти не можна. Якщо в радянські часи історію українських земель і української народності розпочинали вивчати з Х століття, то зараз в українській історичній літературі це робиться з точністю до навпаки відносно російської історії. Але ж сучасні російські й білоруські землі - Новгородська, Полоцька, Мінська, Турово-Пінська (частково), Володимиро-Суздальська, Смоленська - входили до складу Київської держави, та зараз вони належать Російській Федерації й Білорусі. То чи можуть вони відмовитись від історії Київської Русі як власної історії? Крім того, на території цих земель панувала давньоруська писемна мова (ми не знаємо, як звучала побутова розмовна мова в Києві, Мінську чи Новгороді). Можна відмовитись від терміну "колиска", але факт є фактом - Київська Русь є складовою частиною історії трьох східнослов'янських народів.

3) Друга третина ХІІ - 40-і рр. Х ст. - етап існування Галицько-Волинської держави, яка успадкувала традиції Київської Русі. Так в офіційній історіографії визначається ця доба. Однак назва цього етапу розвитку української державності неточна, вона не охоплює історію Київського, Чернігово-Сіверського і Переяславського князівств. Краще назвати цей час етапом розпаду Київської Русі та розвитку самостійних українських князівств - Київського, Волинського, Галицького, Чернігово- Сіверського, Переяславського, Турово- Пінського (частково). Провідну роль на цьому етапі відігравало Галицько-Волинське князівство, яке зберегло в основному суспільний та державний устрій Київської Русі та норми її права.

Значний негативний вплив на процеси державотворення у ХІН-Х ст. мала монголо- татарська навала, яка зруйнувала господарство і культурні здобутки Київського, Чернігово- Сіверського та Переяславського князівств і в меншій мірі зачепила Галицько-Волинську Русь. В цілому монгольське нашестя не зруйнувало українську державність, хоча завдало їй великої шкоди: князі українських земель одержували ярлики на княжіння з рук татарських ханів.

Українська державність в цей час у найбільш розвинутому вигляді зберігалась в Галицько- Волинському князівстві. На вершині державної драбини стояв князь, в окремих випадках увінчаний королівською короною (Данило Романович). Мав місце дуумвірат. У Галицькій частині князівства посилилось значення боярської ради, удосконалювалось центральне і місцеве управління, яке базувалось на двірцево- вотчинній системі. Формувався інститут двірцевих чинів: двірського, канцлера (печатника), стольника, орудника, в місцевому управлінні - тисяцького, посадника, воєводи, які керували воєводствами, волостями, містами. Ряд міст одержали магдебурзьке право (Хуст,

Вишкове, Тячів, Сянок).

4) Завершальним етапом давньоукраїнської державності є удільний (1340 - остання чверть ХV ст.). У цей час українські землі увійшли до складу Великого Литовського князівства, яке у новітніх історичних дослідженнях іменується як Литовсько-Руська держава. 9/10 населення її становили українці та білоруси. Зберігалися автономні ("удільні") князівства: Київське, Волинське та кілька дрібніших на Чернігово- Сіверщині. Автономія цих князівств була досить широкою: їх правителі мали право накладати й стягувати податки, карбувати власну монету, мати військо, вести зовнішні зносини. На їх території панувала українська мова, діяли норми руського права. Однак централізаторська політика великих литовських князів, зміна їх орієнтації на Польщу, експансія католицизму привели до поступової ліквідації удільних князівств в Україні, спочатку Волинського (1462), потім Київського (1471), а в останній чверті ХV ст. чернігівські удільні князі подалися під владу Московської держави.

Другий період української державності пов'язаний з козаччиною і охоплює час з 1648 по 1764 рр., який припадає на Українську гетьманську державу. В її створенні провідну роль відіграло козацтво, яке виникло в кінці ХV ст., а в середині Х ст. утворило Запорозьку Січ - прообраз козацької республіки.