Українська гетьманська держава, заснована Богданом Хмельницьким під час національно- визвольної революції середини ХVП ст., сприйняла риси військового устрою Запорозької Січі. Чітко визначити форму правління гетьманської держави неможливо: в ній проявлялися республіканські й монархічні начала. З одного боку, виборність всіх посадових осіб, існування козацької та старшинської рад вказувала на елементи республіканського устрою, з іншого, намагання гетьманів зробити свою владу спадковою, припинення практики скликання загальної козацької ради і піднесення ролі і значення старшинських рад вказувало на прагнення козацької верхівки перетворити Україну на монархію або аристократичну республіку.

Українська гетьманська держава мала своєрідні риси суспільного та державного ладу. Її верхівку складало "знатне військове товариство", до якого входили генеральна старшина ("бунчукове товариство"), полкова старшина ("значкове товариство"), всі інші посадові особи складали "військове товариство". Важливу роль у політичному житті країни відігравали українська шляхта і православне духовенство. Серед широких верств населення чільне місце посіло козацтво. Правовою основою козацького стану стала військова служба.

На чолі держави стояв гетьман, посада якого була виборною. Він здійснював законодавчу, виконавчу і судову владу. Генеральна старшина виконувала функції гетьманського уряду. Генеральна козацька рада, що виконувала роль загальнонародного парламенту, поступово перестала скликатися, а її функції перебрала на себе старшинська рада. Органами місцевої влади були полкові і сотенні ради, очолювані полковниками і сотниками. Полково-сотенний устрій, який склався в Україні в ХІ-ХІІ ст., поєднував військову і цивільну владу, що було особливістю державного устрою України.

На початку свого існування Українська гетьманська держава була цілком незалежною, але відстояти незалежність в умовах боротьби ще з досить сильною Річчю Посполитою не мала можливості і вдалася до протекторату Москви (інші варіанти - Османської імперії, Швеції), що диктувалося насамперед спільністю віри. Однак існування в складі Московської держави, а потім Російської імперії автономної України суперечило централізаторським тенденціям Російської держави, що особливо посилилися при Петрі І та Катерині ІІ. Протидіяти цьому Українська держава не мала змоги. Спроби Виговського і Мазепи вийти з-під порядкування Москви і віддатися під протекцію Речі Посполитої чи Швеції не мали успіху, бо більша частина української старшини і рядового козацтва не підтримала ці намагання. Ліквідацією гетьманату в 1764 р. припинилося існування української державності на цьому етапі. Знищення Запорозької Січі і полково- сотенного устрою завершило цей період. Настав півторастолітній час української бездержавності, країна була поділена між двома імперіями - Російською та Австрійською.

Третій період української державності припадає на час національно-визвольної революції 1917-1921 рр. Поштовхом для відновлення національної держави стала Лютнева революція 1917 р., яка повалила самодержавство і створила умови для самовизначення пригноблених народів Росії. Цей період відзначається гострою боротьбою як всередині країни, так і з зовнішніми супротивниками і поділяється на три етапи.

1) Доба Центральної Ради (березень 1917 - квітень 1918 рр.). У цей час було зроблено вирішальний крок до відродження української національної держави: Першим універсалом Центральної Ради 10(23) червня 1917 р. було проголошено автономію України, а 15(28) червня утворено уряд - Генеральний Секретаріат, Третім універсалом від 7(20) листопада оголошено про створення Української Народної Республіки (УНР), а Четвертий універсал від 9(22) січня 1918 р. надав Україні статус незалежної держави. В останній день існування УНР, 28 квітня 1918 р., була прийнята Конституція Української Народної Республіки, а президентом обрано М.С.Грушевського.

Отже, відродження Української держави відбулося у формі парламентської республіки, де функції парламенту виконувала Центральна Рада. Чи легітимним, з точки зору класичної європейської демократії, було функціонування Центральної Ради як парламенту та процедура обрання президента? Безумовно, ні! Легітимність парламенту передбачає обрання його, в даному випадку - Центральної Ради, шляхом проведення загальних виборів. Це розуміли й тодішні керівники України, призначивши на кінець грудня 1917 - початок січня 1918 р. проведення виборів до Українських Установчих зборів, які й мали замінити Центральну Раду. Тим більше не можна було вважати легітимним обрання президентом М. С. Грушевського голосами кількох десятків членів Малої Ради.

Однак через внутрішні суперечності, нехтування соціально- економічними проблемами, запрошення австро-німецьких військ на територію України підірвали довір'я до Центральної Ради з боку робітників і селян, а зовнішня інтервенція з боку Радянської Росії виявила повну неспроможність Ради відстояти завоювання національно- демократичної революції, тому вона зійшла з історичної сцени і поступилася гетьманату.

2) Українська гетьманська держава Скоропадського (квітень - грудень 1918 р.) була спробою правоконсервативних сил України встановити військову диктатуру і була своєрідним поєднанням монархічних і республіканських засад. Однак фактична влада знаходилась в руках окупаційних військ, що обмежувало суверенітет Української держави.

Проте держава Скоропадського зуміла прорвати міжнародну ізоляцію України, результатом чого було визнання її 24 державами світу і встановлення дипломатичних відносин з 12 державами. В галузі внутрішньої політики досягненням можна вважати заходи в галузі культурного відродження. Однак фактична реставрація буржуазно-поміщицького устрою, жорстокий окупаційний режим з' єднали в один потік у боротьбі з режимом Скоропадського націоналістичні сили, ліві партії, повстансько- партизанський рух. Поразка Німеччини та