Започатковано практику України періодичної звітності про реалізацію в Україні положень Конвенцій ООН "Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок" та "Про права дитини".

За фінансової підтримки ПРООН в Україні у 1995-2000 рр. проведено ряд всеукраїнських і міжнароних науково-практичних конференцій з жіночої та гендерної проблематики. Проект ПРООН 'Тендерні питання в ЗМІ" (1997-1999) ініціював та забезпечив перше в Україні дослідження "Тендерний аналіз українського суспільства" - своєрідної енциклопедії з гендерних параметрів українського соціуму. Тоді ж було започатковано збір та аналіз гендерної статистики, організовано семінари з просування гендерних стратегій та гендерний моніторинг законодавства, створено ресурсний Центр з гендерних питань для журналістів. Згаданий проект доклав зусиль до проведення першого Всеукраїнського конгресу жінок (1998) "Жінка на порозі ХХ1 ст.: проблеми, шляхи соціального розвитку". Проект "Сприяння гендерній рівності" (2000-2003) спільно з всеукраїнською громадською організацією "Лігою жінок-виборців України "59/50" в рамках програми "Тендерна експертиза українського законодавства" у 2000 році провів науково-практичну конференцію з гендерних проблем права, в рамках якої відбувався семінар у Верховній Раді України "Імплементація гендерних підходів в систему управління" [13, 5-8].

В результаті співпраці жіночих недержавних організацій, науково-дослідних жіночих і гендених центрів постав закон України "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків " (2006). Стаття шоста закону констатує заборону дискримінації за ознакою статі. У розділі другому "Механізм забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків" визначаються державні структури, наділені повноваженнями і відповідальністю за втілення гендерної політики (Верховна Рада України, уповноважений Верховної Ради з прав людини, Кабінет Міністрів України, радники з гендерних проблем у міністерствах, держадміністраціях, Радах усіх рівнів). На Кабінет Міністрів України покладена відповідальність за проведення єдиної державної політики, спрямованої на досягнення рівних прав і можливостей обох статей у всіх сферах життя суспільства (розробка і виконання Національного плану дій щодо впровадження гендерної рівності, державних цільових програм, організація підготовки державної доповіді про виконання в Україні Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, підготовка звіту до ООН про людський розвиток в Україні, враховування гендерного індексу людського розвитку.

Стаття 13 визначає повноваження уповноважених осіб (координаторів) з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування.

Третій розділ закону гарантує забезпечення рівних прав і можливостей обох статей у громадсько-політичній сфері (у виборчому процесі, у сфері державної служби та органах місцевого самоврядування), дозволяє застосування позитивних дій з метою досягнення збалансованого представництва жінок і чоловіків на державній службі з урахуванням категорій посад службовців. У четвертому розділі гарантується забезпечення рівних прав для жінок і чоловіків у соціально- економічній сфері (у праці та одержанні винагороди за неї, рівні можливості суміщати трудову діяльність із сімейними обов' язками, дозволяється здійснення позитивних дій, спрямованих на досягнення збалансованого співвідношення жінок і чоловіків у різних сферах трудової зайнятості, а також серед різних категорій працівників). У колективних договорах адміністрації і трудового колективу передбачені положення, які реалізують програму досягнення гендерної рівності [14].

На думку автора статті, справжньої гендерної рівності (гендерного балансу) в сучасному українському суспільстві ще не досягнуто. Попри реалізацію проектів ПРООН "Гендер у розвитку" і активізацію жіночих організацій, фактична нерівність жінок і чоловіків поглиблюється. Представлені звіти по лінії ООН "Людський розвиток. Україна" (1999) засвідчують досягнення Україною базової гендерної рівності (рівність прав у освіті, охороні здоров' я, можливості вести здоровий спосіб життя, участі в політичному житті). В той час жінки у більшій мірі потерпають від соціально-економічних проблем. Останній перепис населення в Україні засвідчив: жінки в Україні складають 54% її населення. Однак жінки складають більшість серед тих, хто потребує роботи. Праця чоловіків отримує більше винагородження, ніж жінок ( у середньому заробітна плата останніх складає 69,6% від чоловічої). Жінки контролюють тільки 10% економічних ресурсів, складаючи 38% від усіх підприємців (малого і середнього бізнесу), 20% із них представлені у керівництві великим бізнесом. За даними Інституту соціальних досліджень НАН України, більш як половина жінок зазнають насильства в сім'ї, кількість самогубств на цьому ґрунті зросла більше ніж удвічі. Масштабів загрози національної безпеки набула жіноча неофіційна міграція у пошуках заробітків за кордоном, що досягла за останні десять років декількох мільйонів. Це призводить до катастрофічних показників демографічних, за якими прогнозується через 50 років скорочення населення України на 20 мільйонів [15, 7-13]. Натомість українські жінки - ці "мудрі Берегині козацького роду" не б'ють на сполох, ініціюючи законопроекти на захист рівних можливостей жінок і чоловіків, а обрали тактику "виживання", голосуючи не за соціальні програми підтримки материнства і сім' ї, а масово полишаючи рідні домівки у пошуках заробітків на чужині.

Причина того, що на рівні прийняття політичних рішень в Україні жіночі політичні ініціативи є поодинокими, очевидна: у складі Кабінету Міністрів - жодної жінки, у Верховній Раді вони складають 8,7%, у списках політичних партій жіноцтво у меншості. А ті з них, хто долучився до депутатського корпусу, чи є прибічниками подолання гендерної асиметрії в Україні? Ні, жінка-лідер грає