То чи існує в Україні дискримінація жінок? Вочевидь: дискримінація відсутня, але до гендерної рівності ще далеко, особливо в царині прийняття політичних рішень. Україна відстає за індексом співвідношення можливостей за статтю, що є наслідком обмеженого залучення жінок до прийняття загальнополітичних рішень, - вона перебуває на рівні 25% найменш розвинутих країн [16, 10-25].

Серед українських пріоритетів виконання "Пакту Розвитку Тисячоліття. Україна" (20002015) - гендерна рівність посідає шосте місце [17, 7]. Тим Україна визначила себе в європейському і світовому просторах як гендерно розвинена й гендерно впорядкована країна з орієнтацію на досягнення гендерної паритетної демократії. Визначено і головне завдання - до 2015 року забезпечити у представницьких органах влади та на вищих щаблях виконавчої влади гендерне співвідношення на рівні не менше 30% жінок - до 70% чоловіків. У цьому вона орієнтується на світовий досвід. Так, у сучасних умовах парламенти в більшості країн світу залишаються за своїм складом чоловічими, однак з другої половини ХХ ст. домінує тенденція до паритетного їх складу. Найліпше вона проявляється у північних країнах Європи. Паритетними парламентами називають парламенти Португалії, Щвеції, Німеччини, Шотландії. Гендерний склад депутатів Верховної Ради України з першого по п'яте скликання свідчить: жінки складають 3-8 %, тому гендерний рейтинг України з представництва жінок у парламенті - 102 місце. І недивно, що в своїй діяльності парламент в Україні залишається гендерно малочутливим. А це має негативні політичні наслідки для утвердження паритетної демократії, оскільки за відсутності гендерного законодавства у суспільній свідомості консервується традиційне патріархатне мислення, а в політиці домінує технократичне чоловіче мислення.

Чоловіче домінування у керівних та владних структурах України засвідчують, що державна влада на глобальному і регіональному рівнях залишається чоловічим простором діяльності, де чоловік самореалізується, будуючи свою кар'єру. Джерелом формування депутатського корпусу значною мірою є працівники управлінських структур, які виконують рішення, краще за інших знають механізми доступу до їх творення, до проходження в органи законодавчої влади. Тому основна маса обранців - бюрократія, яка має доступ до засобів масової інформації, вільне пересування, широке спілкування, доступ до владних важелів. Жінка, яка довго була відсторонена від публічної сфери, входить до неї без рівної з чоловіками економічної опори, коли чоловік вже освоїв свою нішу, засвоїв звичаєве право, традиції, кодекс честі і безчестя. Жінка, яка прагне утвердитися в політиці, повинна з об'єкта контрольованої чоловіками дійсності перетворитися на суб'єкта політичного простору. Вона має відмовитися від традиційних поглядів про "приватну" жінку і "громадського" чоловіка, практики пасивного схвалення чоловічих рішень, а виробити власну стратегію їх ініціювання. Сильна жінка, яка прагне вийти з кола приватних інтересів, мусить шукати доступу до чоловічого світу і мати чітку життєву програму, політичні ідеали жінки- політика, досвіду активного діалогу з жінками- політиками. У свою чергу, держава, якщо вона прагне до демократичної соціальної перспективи, має виробити механізм входження жінки в систему влади [18, 12-14].

Одним із дійових шляхів підтримки жіночого представництва у вищих органах законодавчої влади, як свідчить європейський досвід, є гендерне квотування. Гендерне квотування визнаною у рішеннях форуму жіночих організацій Євросоюзу " Паритет і рівність у позиціях влади - мета Євросоюзу" у Парижі (1999) показником не лише декларування, а й реального втілення політики рівності, пошуку критерію гендерного прогресу [19, 14-16]. Світовий досвід розвинених країн (Швеція, Франція) показав позитивні результати введення гендерних квот до партійних списків. Введення гендерних квот визнається у документах ООН (1990) явищем тимчасовим, видом позитивної дискримінації, що переслідує мету виправлення гендерних перекосів у владі, ефективність якого визнано у рамках 30%, який є мінімальним для обрання або призначення жінок на керівні посади в національних парламентах, у партійних та державних структурах. Однак в Україні питань гендерних квот не порушила жодна політична партія, які в переважній більшості не стурбовані гендерним станом обраного парламенту. Це реальне свідчення теперішньої гендерної нерівноваги в країні, відбиття у політиці патріархатних поглядів і неорієнтованості на гендерну демократію.

Чи має Україна перспективи для гендерної демократії в Україні? Які невідкладні завдання для її утвердження? черговий раз звернімося до міжнародного досвіду і спробуємо порівняти його з вітчизняними реаліями.

Проведені гендерні дослідження жіночими організаціями FACETS, "ОХАМ" (Велико-британія), "AWID " Жінка у розвитку" (США) дають підстави констатувати відсутність гендерного балансу в сучасному суспільстві в силу стійкості традиційних (патріархальних) стереотипів гендерних ролей, а також низької самооцінки жінки та її пасивності у політичній сфері. На порозі ХХІ ст. жінка значно підвищила свій статус, хоча й досі в соціокультурному плані існують несприйняття та обмеження, що порушують гендерну (соціостатеву) рівність. Хоча і відбулося скасування інституційних та законодавчих обмежень щодо жінок, але це не змінило соціокультурних традицій та стереотипів поведінки стосовно гендерної рівності. Як бачимо, ці висновки є актуальними для українського суспільно-політичного життя.

Західні дослідники сучасного стану громадянського суспільства констатують неспроможність громадянського суспільства змінити негативні стереотипи