Зазвичай розрізняють дві основні форми реалізації політичної влади (форми владних відносин): панування (автократична форма - авторитарні і тоталітарні системи) і керівництво (демократична форма). Кожна з них характеризується певними параметрами, які мають суттєве значення для масштабів і характеру застосування насилля у політиці. Цими параметрами є:

а) ступінь політизації життя суспільства і обсяг політико-державного контролю та регулювання його соціально-економічної і культурної сфер;

б) тип політичного панування, який виражається ступенем монополізації державної влади;

в) форми політичної участі;

г) міра інституалізації політичних відносин;

д) міцність суверенітету державної влади [1, с. 165].

Для автократичних форм політичних відносин характерний гіпертрофований розвиток державної влади, її прагнення поглинути всі сфери суспільства. Але ступінь політизації соціального життя залежить від конкретного різновиду автократії.

Для тоталітаризму характерне стирання відмінностей між політичним і соціальним, між державою і суспільством, тобто повна політизація суспільного життя, в таких умовах витісняються будь-які прояви неконтрольованої політичної активності, вона стає об'єктом суворої регламентації з боку держави. При цьому насилля неминуче виступає як засіб, за допомогою якого держава свідомо спрямовує соціальну поведінку індивідів і груп. Брак інших регуляторів соціальних відносин спричиняє вихід на перший план примусу.

Політичне насилля надзвичайно впливало на психологічний стан свідомості. Емоційні впливи можна розглядати як предметні маніпуляції. Загальною принциповою установкою в маніпуляції масовою свідомістю є попереднє «розкачування» емоційної сфери. Головним засобом для цього існує створення та використання кризових станів, що сильно впливають на почуття. Саме для цього і використовувався масовий терор. Він породжував страх, що блокував будь-які інші потреби людини, залишаючи місце лише інстинкту виживання. Всі ці факти підсилювались системою доносів, що існувала. Вона робила міжособистісну комунікацію надзвичайно дистанційованою, таким чином підтримуючи «атомізовану» структуру суспільства [5].

Завдяки монолітності ідеології, пропаганді та терору, тоталітарна система підтримує своє існування. Маніпуляція ефективно використовує природні почуття, зокрема відчуття страху перед системою. Технологія маніпуляції, що використовується в тоталітарному суспільстві, набуває масового характеру, проникає в психіку майже кожної людини, залишаючи помітні наслідки надовго.

Гіпертрофування державного втручання в умовах тоталітаризму пояснюється також тим, що суб'єкти влади керуються у своїх діях революційними завданнями, ідеями тотальної перебудови суспільства. Оскільки будь-які соціальні злами мають хворобливий характер, викликають опір, то влада вдається до застосування широкого примусу, включаючи фізичний. Тому не дивно, що тоталітарні системи за масштабами державного насилля перевершують усі інші [1, с. 165].

Авторитаризмові не властивий повсякденний жорсткий контроль державної влади за всіма сферами життя суспільства, отож масштаби політичного примусу тут менші, ніж в умовах тоталітаризму. Порівняння політичного життя тоталітарних і авторитарних систем дозволяє зробити висновок, що останні відрізняються меншим державним насиллям [3].

Демократична модель владних відносин відзначається найменшим застосуванням насилля. Переваги демократії пояснюються високим ступенем захищеності індивідуальних і суспільних сфер життя від зайвої регламентації з боку держави. Розвинене громадянське суспільство є системою, яка самоорганізовується і саморозви- вається та обмежує функції держави виробленням загальної стратегії розвитку, стимулюванням загальнокорисної діяльності громадян, забезпеченням внутрішнього миру тощо. Разом з тим, держава не намагається підпорядкувати соціальне життя свідомому регулюванню, використовуючи свою примусову владу. Це значно зменшує масштаби насилля в умовах демократії [1, с. 165].

На вірогідність застосування насилля значний вплив справляє й така ознака владних відносин, як ступінь монополізації державної влади. Автократична влада в цілому передбачає такий тип політичного панування, за якого владні еліти та індивіди абсолютно домінують над об'єктами влади. Ступінь врахування інтересів останніх при ухваленні владних рішень повністю залежить від суб'єктів влади.

В умовах тоталітаризму абсолютне панування ізолює правлячу еліту, відчужує від неї маси. Це, в свою чергу, позбавляє еліту стабільної безпеки. Брак безпеки породжує підозру і страх, а це змушує правлячий шар вдаватися до постійного насилля. Авторитарна влада не претендує на все- охоплення, вона надає громадянам відносну свободу в неполітичній сфері. Тому, маючи менший, ніж в умовах тоталітаризму, ступінь державного насилля, авторитаризм відрізняється більшим масштабом опозиційного насилля. Несправедливість у поділі політичної влади в умовах більшої автономії соціальних суб'єктів створює підґрунтя для певної нестабільності авторитарних держав [1, с. 166].

Демократія не передбачає монополії жодної з груп суспільства на державну владу. Вона характеризується перерозподілом рівних видів влади між основними соціальними групами, прийняттям політичних рішень у результаті компромісу між ними. Тому в умовах такої форми владних відносин значно зменшується основа для насильницьких засобів здійснення влади і оволодіння нею. Учасники політичного процесу мають змогу досягти консенсусу, добитися реалізації своїх інтересів, не вдаючись до насилля.

Значний вплив на можливість чи неможливість застосування насилля суб'єктами владних відносин справляє рівень і форми політичної участі. Так, неможливість для опозиції інших політичних еліт, які претендують на владу, легально брати участь у політичному житті штовхає їх на шлях антисистемної активності, насилля. Це, в першу чергу, характерно для автократичних владних відносин.

Отже, насилля як засіб політичної влади має певну специфіку, зумовлену кількома чинниками. Насамперед політичне насилля належить до розряду «не економічних» засобів політичної влади. Воно спричинює більші соціальні втрати (людські