Найважливішим параметром при розгляді чинників, які зумовлюють прояви та масштаби застосування політичного насилля, є міра інсти- туціоналізації владних відносин. Чим вище ступінь інституціоналізації, тим більш розгорнутий характер мають правила і норми політичної поведінки, діяльності політичних партій, методи вирішення конфліктів. Все це сприяє передбачуваності політичного процесу, зниженню вірогідності екстремістських способів боротьби за владу.

Найменшою інституціоналізацією відрізняються ті різновиди автократії, які не спираються на міцні традиції, звичаї, ритуали, норми політичного життя. Це найчастіше влада узурпаторів, котрі захопили ії в результаті насилля. Слабка інтитуціоналі- зація таких режимів створює великий потенціал насилля, який особливо часто проявляється при зміні політичних лідерів, еліт [2, с. 24].

Інституціоналізація надає гнучкість і адап- тивність політичним структурам, можливість швидко реагувати на зміни у стратифікаційній та інших системах суспільства. Демократія володіє більшими адаптаційними здатностями, ніж інші форми владних відносин, що зменшує в ній ризик дестабілізації, використання насилля у політичному процесі (як «згори», так і «знизу»).

Послаблення державної влади є одним з головних джерел насилля в межах відповідної політичної спільноти. Найважливіші прояви цього - нездатність влади забезпечити стабільність та економічний прогрес суспільства, втрата державою монополії на легітимне насилля. Ці явища тісно пов'язані між собою. Державна влада, яка не має монополії на насилля, найчастіше не здатна ефективно виконувати свої завдання. У суспільстві виникають різні центри влади, які використовують у боротьбі одна з однією насильницькі засоби. Органи державної влади не в змозі забезпечити політичну стабільність, інтеграцію суспільства. У результаті нормальний політичний процес порушується бунтами, повстаннями та іншими формами політичного насилля [1, с. 166].

Специфіка політичного насилля доводить, що з його використанням пов'язані певні наслідки, небезпечні під час вибору засобів у політиці. Ціна, сплачена за використання політичного насилля, може іноді значно перевищувати реальні результати, досягнуті з його допомогою.

Очевидно, ефективність насилля, як і інших засобів влади, полягає у здатності досягти цілей суб'єктів політики, які його застосовують. Кожний засіб влади має свій ступінь ефективності, критеріями якого є, по-перше, ступінь відповідності досягнутих результатів поставленим цілям (повний, частковий обіг, абсолютна розбіжність), а по-друге, соціальна ціна, витрати досягнутих результатів. Чим вони вищі, тим нижча ефективність. До соціальної ціни належать людські жертви, втрачені матеріальні цінності, культурні втрати, а також цивілізаційні втрати (консервація соціально-політичного ладу).

Виходячи із зазначених критеріїв, можна зробити висновок, що високо-ефективні політичні засоби відрізняються повним або частковим збігом цілей і результатів за низької соціальної ціни. Засоби середнього ступеня ефективності характеризуються частковим збігом цілей і результатів, за середніх соціальних витрат. Політичні засоби низької ефективності за часткового збігу цілей та результатів мають високу соціальну ціну. Нарешті, неефективні засоби відрізняються абсолютною розбіжністю цілей і результатів та високими соціальними втратами [2, с. 25].

Основні функції насилля, як і будь-якого іншого засобу в політиці, зумовлюються цілями сторін владних відносин. Ці цілі можна звести до трьох основних груп: оволодіння владою, захист влади, передусім державної, використання влади. Відповідно функціями насилля у політиці є досягнення трьох названих основних цілей суб'єктів політики.

Водночас політичне насилля виступає в ролі засобу підтримки політичної стабільності, що не має високої ефективності. Воно забезпечує, головним чином, пасивне, формальне, змушене підпорядкування суб'єкту влади. При цьому найчастіше фундаментальні цілі залишаються недосяжними. Насилля дає змогу досягти окремих політичних результатів (звільнення політв'язнів, часткових політичних поступок, заміни деяких осіб в істеблішменті і т. ін.), які, правда, не вносять принципових змін у систему владних стосунків, не будучи жодною мірою засобом остаточного вирішення тієї чи іншої проблеми. Таким чином, можна констатувати кінцеву стратегічну низьку ефективність політичного насилля.

Політичне насилля як засіб досягнення політичних цілей має низку особливостей (дорогий характер; непередбачуваність; конфронтацій- ність; автократизм), що зумовлюють його загалом низьку політичну ефективність. Крім того, результати, отримані з допомогою політичного насилля, найімовірніше не збігаються з намірами суб'єктів політики, супроводжуються побічними, небажаними ефектами. Нарешті, масштаби політичних завдань, що вирішуються з допомогою насилля, обмежуються, головним чином, тактичним рівнем, а стратегічного рівня досягають лише у поєднанні фізичного примусу з іншими засобами.

ЛІТЕРАТУРА

Бабієва А. Теоретичний аспект насилля // Політичний менеджмент. - 2005. - № 5. - С. 161-168.

Боброва А. Основні форми сучасного політичного насилля. - К.: Світ успіху; Юрінком інтер, 2003. - 142 с.

Залысин И.Ю. Политическое насилие в системе власти // Социально-политический журнал. - 1995. - № 5.

Залысин И.Ю. Насилие как средство власти: сущность и политические возможности // В контексте конфликтологии. Сб. научных трудов социологической школы конфликтологии при институте социологии РАН. - Вып. 1. - 1997.

Шаблінський І.І. Насильство як соціальна деструкція і загроза національній безпеці суспільства / http://mignews. com.ua/articles/187591.html.