Процес зміни культурної парадигми у пост- тоталітарних країнах характеризується ерозією системи соціальної мотивації, зростанням стресу, моральної перевтоми, розчаруванням та невдоволенням широких верств населення, підвищеною конфронтаційністю суспільства і ностальгією за тоталітарним порядком. Цей феномен отримав назву культурного шоку в посткомуністичних суспільствах [3].

На прикладі України перехідний процес у сфері політичної культури має також певні особливості. На думку політолога О.Д. Бойка після проголошення незалежності України в духовно- культурному житті дедалі більшої сили набули три складні, різновекторні процеси:

Перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки.

Повернення традиційних цінностей національної культури, відтворення релігійних та національних форм світосприйняття.

Проникнення й адаптація на національному ґрунті нової системи цінностей, які характерні для духовно-культурного життя західної цивілізації.

Зіткнення цих різновекторних культуро- творчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху в свідомості як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації [4].

Під час перехідного періоду починають формуватися основні риси посттоталітарних політичних культур. І якщо одні їх типи сприяють утвердженню демократії, то інші перешкоджають переходу до неї. Так, рух до демократії гальмують риси тоталітарної політичної культури. Демократії ворожа й культура, що визнає владу терпиму до політичного насильства. І, навпроти, їй імпонує відкрита, індивідуалістична політична культура, що допускає суспільний плюралізм і високо цінує права людини, її волю і відповідальність, здатність до самообмеження і компромісів.

Більшість посттоталітарних країн прямують до політичної культури демократичного типу, яка трактується як культура, основними рисами якої є спрямування до загальнонаціональної згоди, динамізм, змінність владних структур, консенсус між основними соціальними групами і партіями, плюралізм політичних, ідеологічних та соціальних поглядів, утвердження свободи думки і вибору в межах закону, захист прав і свобод людини. У процесі становлення демократичної політичної культури можна виокремити два етапи:

Етап переходу до демократичної культури.

Етап утвердження демократичних ідей та цінностей.

Другого етапу досягає не кожна країна. Зокрема, якщо виникають труднощі у впровадженні політичної культури демократичного типу на першому етапі, то процес або гальмується, або суспільство повертається до старого недемократичного типу політичної культури. Існує також відмінність політичної культури соціальних суб'єктів, що виступають рушійними силами на цих етапах. Українська дослідниця В.С. Ясинська доводить, що на етапі переходу до демократії вирішальне значення має рівень політичної культури еліт, від якого безпосередньо залежить форма і ефективність функціонування політичних інститутів, а на етапі утвердження демократії, коли відбувається впровадження нових політичних інститутів і процедур у практику повсякденного життя, зростає значення політичної культури мас [5].

Для того, щоб виявити особливості впливу політичної культури на характер політичних режимів у посттоталітарних країнах визначимо основоположні риси існуючої в цих суспільствах сучасної політичної культури. Відразу зазначимо, що для посттоталітарної культури, в контексті проблеми її впливу на характер політичного режиму, мають істотне значення такі фактори:

тривалість функціонування та ступінь укоріне- ності недемократичної політичної культури;

особливості національної культури та політичних традицій;

ступінь впливу інших культур (ззовні - з інших країн та зсередини - представниками інших культурних традицій у межах держави);

характер суспільно-політичної та економічної ситуації у державі (стабільна, кризова, конфліктна).

Значний відбиток на характері політичної культури всіх постсоціалістичних країн, в більшій чи меншій мірі, мають залишкові компоненти минулої політичної культури. Слід зазначити, що політичні культури країн колишнього соціалістичного табору мали тоталітарний та авторитарний характер. Перша базувалася на принциповій одно- мірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, порушенні традиційних цінностей, формуванні колективістського світогляду, на тяжінні суспільства до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини. Друга характеризувалася відсутністю стимулюючих чинників до активної участі в політичному житті окремої людини, соціальних груп та суспільства взагалі. З цією метою офіційна політична ідеологія використовувалася тільки як засіб впливу на пасивну масу.

Іншої точки зору дотримується російський вчений Е.Я. Баталов. Він вважає, що радянську політичну культуру можна було б охарактеризувати і як «тоталітарну» (маючи на увазі природу суспільства, що вона втілювала), «антигуманну», «консервативну». Однак найбільш адекватне її визначення - «соціалістична», тому що в ній найбільш повно відбилися родові риси соціалізму - не як міфічного ідеалу, а як реального суспільного ладу, яким він з'явився в Радянському Союзі та ще в дюжині країн [6]. На наш погляд, визначення радянської культури як соціалістичної не враховує особливостей її розвитку, зокрема, не дає уявлення про різницю між політичною культурою 1930-х та 1960-х років. Тому адекватніше буде розглядати культуру колишніх соціалістичних країн як тоталітарну та авторитарну в залежності від специфіки кожної окремої держави.

Якщо проаналізувати рівень закріплення тоталітарного та авторитарного типів політичної культури в суспільствах країн Центральної та Східної Європи, зокрема таких як Польща, НДР, Словенія, Естонія, Угорщина, Словаччина, Литва, Латвія, Чехія, Болгарія, Румунія і Хорватія, то можна виявити такі особливості:

По-перше, ці типи політичної культури були привнесені ззовні, впроваджувалися під тиском державних інстанцій, не завжди відповідали національним та культурним звичаям цих країн, а тому по-справжньому не інтегрувалися в систему національних цінностей і традицій.

По-друге, їх функціонування було нетривалим (до 50 років), зокрема, недостатнім для зміни культурного генокоду суспільства. У цьому контексті О. Романюк наголошує на тому, що в