У політичній практиці термін «легітимація» найчастіше вживається в його обмеженому вузькою прагматикою сенсі - як визначення владних повноважень діючого політика, як «законність» його претензій на політичну значущість.

Політична практика доводить, що ідея громадянського суспільства має безпосередній вплив на політичні інституції держави та політичні організації суспільства. Ідея громадянського суспільства, як незалежного від влади об'єднання людей, що створюється з метою більш ефективного захисту власних інтересів шляхом безпосереднього впливу на діяльність політичних та державно- управлінських інституцій, не є новою. Протягом кількох століть ця теорія вдосконалювалася та набирала практичної цінності та значимості, пройшовши значний шлях трансформацій та вдосконалення. Виходячи із сучасного стану дослі- дженості проблеми та домінуючих концепцій, можна зазначити, що громадянське суспільство - це стійке до зовнішніх впливів об'єднання вільних особистостей з метою творення альтернативних, по відношенню до існуючих владних та державних структур, інституцій управління, головною метою яких є захист приватних та суспільних інтересів від посягань держави та сприяння можливості само- реалізації особистості в різних галузях суспільно- політичного, економічного, духовного життя.

Реалії українського сьогодення підтверджують значимість зазначеної вище проблеми. Курс на побудову правової, соціально-орієнтованої держави неминуче призводить до необхідності появи дієвих інституцій громадянського суспільства. Проте практика політичного життя демонструє значні проблеми в цій сфері. Причому ці проблеми носять зазвичай не лише технологічний чи організаційний характер, а мають більш глибокі світоглядні коріння.

Від часу здобуття незалежності український політикум та суспільство так і не спромоглися усвідомити істину, яка стала нормою сучасного державотворення в більшості демократичних країнах світу. Істина ця проста у формулюванні, але складна у реалізації. Суть її полягає у тому, що шляхи та методи творення, чи то модернізації державності не можуть носити номінально задекларований характер, а частіше за усе є наслідком тривалого історичного процесу, який полягає у пошуку компромісу між інтересами представників владних структур, інстанцій та привалюючими в суспільстві настроями щодо форми та моделі державності.

Слід зазначити, що політичний режим сучасної України весь час балансував на межі легітимності, поступово втратив кредит довіри та легітимності, що був отриманий після здобуття Україною незалежності 1991 року. Представники правлячої еліти не врахували той факт, що легітимність на відміну від влади, не можна отримати в повне використання на певний час. Її потрібно весь час підтримувати ефективними та суспільно значимими справами та діями.

Головною моделлю забезпечення легітимності політичної влади в Україні після здобуття незалежності залишалися вибори. Проте слід зазначити, що виборча модель легітимації, хоч і є загальноприйнятою в більшості демократичних країн світу, але це формалізована сторона легітимності, вона потребує доповнення за рахунок залучення до легітимаційного процесу інших джерел забезпечення легітимності влади.

Спроби нав' язати певну модель державотворення, «підігнавши» під неї структуру органів влади та ідею громадянського суспільства, механістично залучивши до цього процесу суспільство, щоразу, як свідчить світова практика, зазнавали невдачу. Можливо, звернення до європейського та світового досвіду, де інституції громадянського суспільства є дійсно впливовими та дієвими, позбавили б частини зазначених проблем та недоліків.

Треба зазначити, що громадянське суспільства не має і не може бути інструментом державних та владних інстанцій щодо реалізації їх політичних намірів. Європейський досвід засвідчив актуальність цієї позиції. Сутність громадянського суспільства полягає у конструктивній опозиції до влади, суспільному контролі за її діяльністю. Спроба об'єднати задля будь-якої «великої мети» потенціал громадянського суспільства та держави під загальним керівництвом державних інституцій неминуче призведе формалізації та вихолощення ідеї громадянського суспільства і, як наслідок, до його перетворення на інструмент державної політики, що характерно для авторитарних та тоталітарних режимів.

Особливу увагу, в контексті дослідження вказаної проблеми, слід приділити впливу зовнішніх чинників та джерел забезпечення легітимності політичної влади в Україні та їх вплив на український політико- легітимаційний процес.

Слід також визнати значимість та впливовість для української влади зовнішніх джерел забезпечення легітимності протягом усього періоду після здобуття Україною незалежності 1991 року. Зачасти саме цей чинник ставав визначальним при формуванні органів влади та зміні моделей легітимації. Яскравим прикладом стали вибори 2004 року. Відмова Л. Кучми балотуватися на наступний президентський термін була в більшій мірі зумовлена острахом майбутньої делегітимації в очах впливової частини світової спільноти, аніж бажанням дотримуватися неоднозначно трактованих конституційних норм, чи побоюванням втрати певної легітимності з боку українського суспільства.

Найбільш потужним зовнішнім легітимаційним впливом на українську владу за часів незалежності вирізнялися декілька суб'єктів міжнародної діяльності. В різні періоди ступінь їх впливу на суспільно-політичне життя України, формування органів влади та їх легітимацію різнилися, але при цьому головні зовнішньополітичні агенти впливу не змінювалися. До них можна віднести керівництво США, органи управління ЄС та владні кола РФ.

На певних етапах історичного розвитку владно- політичний простір України ставав ареною активної конкурентної боротьби зазначених суб'єктів міжнародної діяльності. Почасти українська державність та суспільні інтереси були та залишаються розмінною картою в руках більш впливових зовнішньополітичних гравців. Це свідчить про слабкість та несамостійність української владної еліти, яка так і не спромоглася виробити певний «кодекс честі» та узгоджені загальноприйняті норми поведінки, виходячи з інтересів власного суспільства та держави, а залишається у напіввасальнй залежності від закордонних «консультантів та помічників».

«Безумовно,