Сполучені Штати Америки як єдина наддержава зобов' язані грати роль джерела легітимності будь-яких режимів. Тому, коли режими міняються, перше, що робить Вашингтон, - легітимує переможця, даючи зрозуміти, що хто б не переміг, який би режим не прийшов до влади, в якій би то не було країні, він перемагає в світі, в якому є тільки| один центр сили - Америка.
Це американоцентристський світ, і тому будь- який режим легітимний постільки, наскільки він відповідає критеріям легітимності, встановленим Сполученими Штатами. Саме так поводився офіційний Вашингтон і в Грузії, і на Україні, і в Киргизії. Проте ... легітимація нового режиму відбувалася тоді, коли він фактично перемагав. До цього лінія Америки була половинчаста, вона підтримувала обидві сторони і в кожному випадку грала роль гаранта безпеки президента, що йде» [1].
Вплив зовнішньополітичних факторів та джерел легітимності особливо стає помітним та значимим в період значних суспільно-політичних змін та кризи владної легітимності. При цьому діяльність міжнародної спільноти, світових організацій та правлячих кіл зарубіжних держав може виступати і як фактор стабілізації та пошуку оптимального шляху розвитку, і як фактор посилення нестабільності та кризових явищ.
Важливим фактором та джерелом легітимації можуть виступати геополітичні зміни та процеси в сучасному світі. В новітній історії України вони відіграли особливу роль. Саме масштабні геополітичні зміни кінця 80-х - початку 90-х років ХХ століття, руйнація «соціалістичного табору», поява значної кількості нових східноєвропейських країн, дали змогу відносно швидко та безболісно проголосити та реалізувати ідею незалежності України. При цьому на хвилі загальноєвропейського державотворення українська держава змогла легітимізуватися як в очах міжнародної спільноти, так і у свідомості українського суспільства, незважаючи на те, що ще півроку тому, навесні 1991 року, значна кількість населення на всесоюзному референдумі виказала бажання збереження Радянського Союзу, і УРСР, як однієї з його складових, союзної республіки. Досвід здобуття Україною незалежності та українського державотворення 1991 року можна вважати взірцем ефективності легітимаційної політики. Тоді як країни колишньої Югославії в жорстоких та кровопролитних боях, республіки Прибалтики, Грузія важким та тривалим супротивом радянському режимові торували свою дорогу до незалежності, російська еліта «розривалася» між стремлінням до свободи та незалежності та небажанням зречення імперії, Україна отримала власну незалежну державу більш як подарунок долі, аніж як здобуток тривалої праці та боротьби. Ця легкість мабуть зіграла з українським суспільством та елітою злий жарт, вселивши в їхню свідомість надмірну самовпевненість та недалекоглядність.
В подальшому, примара зарубіжного впливу стала помітною, невід' ємною та визначальною рисою українського державотворення та легіти- маційних процесів. З огляду на слабкість внутрішньополітичного легітимаційного потенціалу, українська еліта щоразу зверталася за консультаційною, а то і владно-легітимаційною допомогою до закордонних «друзів та партнерів». Причому для певних частин української еліти вони знаходилися за чітко встановленими орієнтирами. Для одних - виключно на заході, для інших - на сході. Деякі представники еліти намагалися балансувати між цими двома векторами, але це могло тривати досить недовго і, зазвичай, закінчувалося необхідністю остаточного визначення «власної позиції».
Події 2004 року означили початок пікової фази конфлікту інтересів ключових геополітичних гравців на українському політичному полі. Важко сказати, чи мали головні політичні сили та їх лідери, які зійшлися у боротьбі за президентство 2004 року, якусь підтримку, окрім моральної, з боку власного геополітичного орієнтиру, але виступи, гасла та обіцянки чітко вказували вірогідну направленість державотворення в разі перемоги однієї з них. На нашу думку, саме зовнішньополітичний чинник став визначальним з точки зору кризи легітимності, яка загострилася, або ж точніше перейшла у відкриту форму, після «помаранчевої революції». Сторона, яка програла, а головним чином її зовнішньополітичний орієнтир, так і не визнали легітимність нового політичного режиму.
Тож сучасна криза владної легітимності, яка з періодами поглиблення та затухання триває вже біля чотирьох років, своїм джерелом теж, багато в чому, має зовнішньополітичні фактори та дії керівництва зарубіжних країн. Зовнішні джерела легітимності політичної влади були, є і будуть актуальними для України. До того ж методи та технології реалізації їх потенціалу щороку вдосконалюються та стають все більш впливовими. В новітній історії України вони знайшли прояв: у сприянні проголошенню незалежності та державотворенні, формуванні та нав'язуванні суспільству певних ідеологічних принципів та догм, втручанні у внутрішньополітичні справи та виборчий процес та інших моментах суспільно-політичного життя.
В подальших дослідженнях планується зосередити увагу на дослідженні певних аспектів та проявів легітимаційних технологій та дій, як у внутрішньо політичному прояві, так і стосовно зовнішнього впливу на легітимаційний процес в Україні.
Тож зовнішні фактори та джерела легітимації виконують як певну позитиву роль, так і мають негативні прояви та наслідки. Чого більше? Питання, мабуть, недоречне. Головне, як знайти ту модель державотворення, та способи легітимації, які б убезпечили від надмірного зовнішнього впливу внутрішні легітимаційні процеси. Як створити такі умови, коли суспільство буде орієнтуватися на внутрішні ресурси та традиції в створенні оптимальної моделі творення держави та само- реалізації. Шлях до цього лежить через дієві, впливові інституції громадянського суспільства, яке ідею державності, суспільного розвитку та блага поставить вище, аніж дріб'язкові корпоративні чи особистісні сварки окремих представників провладної еліти, яке матиме реальний вплив на суспільно- політичні процеси та управління державою. А також і через громадянське