До даних індикаторів можна додати співвідношення між рівнем політичної еліти учасників та ідеолого-теоретичних принципів, які вони відстоюють. Хоча ідеологічні розбіжності не є настільки дієвими на міжнародній арені, як політичні чи економічні інтереси, але динамічне зближення між різноспрямованими в ідеологічному відношенні державами цілком реально зумовить негативну реакцію громадської думки на даний процес.

«Геометрична дипломатія» в умовах глобалізації втрачає свою дієвість внаслідок зростання взаємо- пов'язаності світу в усіх вимірах, оскільки закритість даної системи входить у суперечність із загальними тенденціями зростання взаємовпливів та взаємозв'язків із зовнішнім середовищем. Це визначається можливим дисонансом значимості взаємодії на рівні учасників «трикутника» та їх зв' язків з акторами, що представляють зовнішнє середовище.

Виходячи з цього, аналіз взаємодій у форматі центросилових держав є більш об' єктивним, з точки зору «багатовимірної системи», яка має відкритий характер.

Динаміка сучасного політичного процесу формує, навіть незважаючи на асиметрію міжнародного порядку, прагнення акторів міжнародних відносин до участі в структуруванні основних вимірів перспективного плану регіонального та глобального розвитку на підставі статусу стабільного та передбачуваного партнера.

Аналіз та прогнозування зовнішньополітичного курсу держави видається доцільним з урахуванням реалізації задекларованих концептуально-теоретичних основ у практичній політиці, яка завжди включає до свого складу комбінаторику різних за своїм напрямом парадигм.

Зазначені фактори викликали надзвичайний сплеск дискусій з питань формування концептуальних засад зовнішньополітичного курсу США в 1990-ті - на початку 2000-х років.

Разом з тим, дії адміністрації Дж. Буша-ст. засвідчили, що, хоча й було проголошено про формування нового світового порядку, чіткої концепції і моделі порядку не розроблено. Професор американської зовнішньої політики Школи сучасних міжнародних досліджень Пола Х. Нітце Університету ім. Дж. Гопкінса, радник президента США з питань національної безпеки в 1977-1981 рр. Зб. Бже- зинський, відзначаючи неготовність керівництва США до глобальних наслідків розпаду СРСР, підкреслив: «Буш і його команда успішно справились з демонтажем «імперії зла», але в них було мало часу, щоб розробити план розвитку після перемоги, який вони, так як й інші, не змогли передбачити повною мірою» [2, c. 66]. Схожою була ситуація і в академічному середовищі - позиції розходились, розпочались дискусії, результати яких знайшли відображення вже в документах демократичної адміністрації У. Клінтона.

Під час президентської кампанії 1992 р. обидва претенденти на посаду президента США - республіканець Дж. Буш-ст. та демократ У. Клінтон. - займали достатньо жорстку позицію стосовно «китайського» питання. У 1992 р. адміністрація Дж. Буша-ст. знову пропонувала продовжити для КНР статус найбільшого сприяння щодо торгівлі, у той же час губернатор штату Арканзас У. Клінтон, кандидат на посаду президента США, виступив з гострою критикою політики адміністрації Дж. Буша- ст. «Незважаючи на обіцянки адміністрації, що Китай не буде порушувати принципи нерозпов- сюдження, я надзвичайно занепокоєний можливістю продажу сучасних озброєнь режимам Сирії та Іраку. Окрім того, є повідомлення, що Китай надає технології подвійного значення Сирії, Лівану та Пакистану і здійснює підготовку фахівців для їх застосування. Випробування найбільшого ядерного пристрою в Китаї ... є серйозним попередженням, що політика «конструктивних контактів» президента Дж. Буша зазнала цілковитого провалу», - стверджував У. Клінтон [3, с. 202].

Обрана адміністрація на чолі з демократом У. Клінтоном продовжила лінію щодо пріоритетності Азійсько-Тихоокеанського регіону в шкалі зовнішньополітичної стратегії США, що знайшло своє відображення в проголошеній у липні 1993 р. концепції «нового тихоокеанського співтовариства» [4, с. 510].

Геополітичні трансформації початку 90-х рр. ХХ ст. спричинили пошук адміністрацією У. Клінтона концептуальних розробок щодо глобальної стратегії на період після розпаду біполярного порядку.

Прагнучи зберегти передові позиції США у справах світового співтовариства, адміністрація У. Клінтона замінила доктрину «стримування» комуністичної загрози стратегією «розширення» - розширення світового співтовариства вільних ринкових демократичних держав. Ця стратегія була представлена в щорічній доповіді президента США, у якій відзначалося, що необхідно підтримувати безпеку США, спираючись на американські збройні сили; сприяти пожвавленню американської економіки й зміцненню демократії за кордоном. Підкреслювалась важливість АТР для інтересів і безпеки США, і було відзначено, що США є тихоокеанською державою [5, с. 28-29].

Зміщення акцентів «китайської» політики США пояснювалось як причинами глобального характеру (геополітичні зрушення початку 90-х рр. ХХ ст.), так і внутрішньорегіональними чинниками. У 1994 р. Г. Кіссінджер зазначив: «Америці будуть потрібні партнери у справі збереження рівноваги в багатьох регіонах світу, і цих партнерів не завжди доведеться вибирати, виходячи з одних лише моральних міркувань» [6, с. 738].

Зростання економічного і політичного впливу КНР як на регіональному, так і на глобальному рівні перемістило Китай у вимір дієвих акторів міжнародних відносин і таким чином виступило своєрідним каталізатором модернізації зовнішньополітичної концепції США щодо КНР. Виконавчий директор Національного бюро азійських досліджень (м. Сіетл) Р. Еллінг та Е. Олсен - професор з питань національної безпеки і азійських студій у Морському університеті післядипломної освіти, що підпорядковується ВМФ США, характеризуючи перспективи взаємовідносин між Вашингтоном та Пекіном на початку 90-х років ХХ ст., зазначали: «Американські політики повинні оцінювати китайський виклик неемоційно та об'єктивно.