Продовження відносин між Вашингтоном та Пекіном на засадничих принципах біполярності в нових геополітичних умовах вважалось неефективним, оскільки збереження існуючого статус-кво в регіоні було вигідно двом сторонам. Вашингтону - для структурування концептуально-теоретичної основи зовнішньополітичної стратегії глобального та регіонального рівня й для визначення оптимальної моделі щодо співвідношення національних інтересів у зовнішньополітичній сфері з можливостями національної економіки, яка потребувала відповідного «відпочинку» та реформування на початку пост- біполярного періоду; зацікавленість Пекіна щодо підтримання існуючого регіонального порядку, навіть за домінування США, пояснюється необхідністю збереження стабільних відносин з основними зовнішньоекономічними партнерами, які є гарантом стабільності у сфері поступального зростання Валового внутрішнього продукту, що є особливо важливим в умовах реалізації державою істотних економічних реформ. Отже, як це не видається парадоксальним, але політика лідерства США в АТР створює для КНР відповідний резерв часу для досягнення статусу актора міжнародних відносин з глобальним впливом, який у перспективі матиме можливості для перегляду дійсного розподілу ролей як на регіональній, так і глобальній міжнародній аренах. Як стверджує американський фахівець Р. Росс політика США «багато домоглась у здійсненні впливу на позицію Китаю з широкого кола питань, які мають суттєве значення для США» [8, с. 49]. Виступаючи з позицій продовження американсько- китайського співробітництва, він відзначає, що «протистояння ... стане неминучим, тільки якщо одна зі сторін прагнула до цього. Враховуючи можливі наслідки для всієї Східної Азії, стало б катастрофою, якщо цього прагнула б Америка» [8, с. 51].

Координація зовнішньополітичного курсу США щодо КНР зумовлювалась і видозміною змістовного наповнення взаємовідносин Вашингтона зі своїми азійськими союзниками, які були мало зацікавлені в продовженні політики «стримування» Китаю, виходячи з власних національних політико-еко- номічних інтересів. За твердженням президента Нью-Йоркського Національного комітету з американсько-китайських відносин Д. Лемптона: «У нову епоху традиційні союзники Вашингтона будуть значно стриманіше йти у фарватері його політики. Більш того, азійські торгові партнери США будуть надзвичайно обережні, оскільки товарообіг між азійськими країнами, включаючи Китай, перевищив у 1994 р. 500 млрд доларів і продовжує стрімко зростати. Інформаційна революція і розповсюдження новітніх технологій роблять абсурдними ідеї стримування зразка 50-х років» [9, c. 108]. Сполучені Штати Америки, на думку професорів Мічиганського університету А.Ф. Тернау і У.Р. Девідсона, надзвичайно зацікавлені у співробітництві з Китаєм, зважаючи на цілу низку причин. По-перше, це запобігло б розколу Азії на табори, які змагаються між собою, що у свою чергу дозволило б Америці підтримувати сталу присутність у регіоні при відносно низьких затратах, а також обмежило б можливість як розвитку ядерного потенціалу Північною Кореєю, так і дестабілізації на Корейському півострові; по-друге, відносини співробітництва спряли б процвітанню та модернізації величезної економіки континентального Китаю за участю американського бізнесу; по-третє, співробітництво полегшило б проведення операцій ООН з безпеки в різних регіонах світу і надало б більшої сили міжнародним угодам у таких сферах, як торгівля, нерозповсюдження ядерної зброї та захист навколишнього середовища [10, с. 37].

Отже, політика широкого залучення КНР до активної, а головне відповідальної участі щодо конфліктогенних питань міжнародного розвитку, на думку представників адміністрації У. Клінтона, була найефективнішою та найоптимальнішою моделлю американо-китайських взаємовідносин.

У своїх спогадах У. Клінтон відзначив, що концептуальні підходи його адміністрації в зовнішньополітичній сфері мали на меті утвердження у світовій політиці пріоритету об'єднавчих факторів над факторами роз'єднання [11, с. 956].

Таким чином, модель політики США щодо КНР мала вигляд серединного варіанта між політикою «стримування» та політикою «умиротворення», оскільки продовження жорсткої політики, характерної для біполярного періоду, лише провокувало б КНР до радикальних дій з розв' язання проблемних питань (наприклад, проблеми Тайваню). Це могло б спричинити загрозу значного масштабного конфлікту. Варіант «китайської» політики, впроваджуваний у життя адміністрацією У. Клінтона, створював передумови для органічного та прагматичного входження Китаю до сучасного механізму взаємовідносин, сприяв зародженню формування системи взаємних компромісів між Вашингтоном та Пекіном. Це стало стабілізуючим чинником існуючого конфліктного потенціалу в двосторонніх відносинах. Разом з тим, доктрина американського уряду була відображенням концепції «балансу сил» чи так званої «геометричної дипломатії», яка передбачала розвиток відносин з одним партнером з метою нейтралізації зовнішньополітичної ініціативності інших сторін. Інструментарій вирішення цього завдання, хоч і значно модернізований, мав зв'язок з періодом біполярності: по-перше, використання та удосконалення системи передового базування та військової присутності в регіоні; подруге, збереження та поглиблення військово-політичних союзів з Японією та Південною Кореєю.

Аналіз чинників щодо формування зовнішньополітичної концепції адміністрації Дж. Буша-мол. дозволяє говорити про положення, яке існувало за адміністрації У. Клінтона, як про діалог-критику прибічників різних підходів до формулювання визначальних настанов зовнішнього курсу, що зберігалась і на початку ХХІ ст. Внутрішнім чинником щодо формування концептуальних основ зовнішнього курсу стало співвідношення впливу політичних груп в адміністрації Дж. Буша-мол., які відстоювали різні позиції щодо визначення місця та ролі США в нових геополітичних умовах. Протилежні підходи з цього питання знайшли відображення і в конкурентній боротьбі ідей у середовищі політико-академічної еліти. Формуючими зовнішніми чинниками виступали: внутрішні трансформації КНР в економічній та політичній сферах, що визначили нові акценти