Президент Дж. Буш-мол. в «Доповіді про становище нації» в січні 2002 р. заявив, що США отримали унікальну можливість - стати країною, яка служить цілям більш високим і більш значним, ніж власні національні інтереси. Лідер США підкреслив: «Події вересня 2001 р. нагадали американцям, що в них є зобов' язання не лише перед країною, але й перед історією. Вони почали більше розмірковувати не лише про матеріальні речі, а що вони доброго можуть зробити для решти світу» [12, c. H100].

20 вересня 2002 р., відповідно до закону Голдуера- Ніколса від 1986 р., який зобов'язує президента представляти на розгляд Конгресу щорічну доповідь щодо національних інтересів, цілей і потенційних можливостей, була оголошена «Стратегія національної безпеки».

Основний наголос у зовнішньополітичному фокусуванні щодо КНР був зроблений на тому, що відносини Сполучених Штатів Америки з КНР є «важливою ланкою нашої стратегії, щоб просувати стійку, мирну і спроможну в Тихоокеанському регіоні безпеку. Ми вітаємо появу сильного, мирного і спроможного Китаю» [13]. Одночасно були висловлені критичні зауваження щодо невідповідності зовнішньополітичних устремлінь КНР новим світовим реаліям: «У прагненні забезпечити зростання військових можливостей, які є загрозою для його сусідів в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, Китай слідує застарілим шляхом, що зрештою ускладнить набуття ним національної могутності. Сполучені Штати шукають конструктивні відносини з Китаєм, що змінюється. Ми вже розвиваємо співробітництво в тих сферах, де наші інтереси частково співпадають, зокрема в поточній війні з тероризмом і в просуванні стабільності на Корейському півострові. Також ми координували дії щодо майбутнього Афганістану та ініціювали всебічний діалог з питань контртероризму і подібних загроз перехідного періоду» [13]. Реалізація успіху КНР з ефективної реалізації програми національної модернізації узалежнювалась в СНБ від «більшої відкритості щодо інформованості, розвитку громадянського суспільства і зміцнення індивідуальних прав людини. ... Тільки дозволяючи китайському населенню думати, збиратися і поклонятися вільно можна досягнути повної реалізації потенціалу» [13].

Таким чином, доктрина адміністрації Дж. Буша- мол. чітко спроектувала результат нових викликів та загроз національним інтересам у структуровану форму з принциповими положеннями щодо інноваційних можливостей забезпечення домінуючої ролі США у світовому механізмі взаємовідносин. На початку ХХІ ст. концептуально-теоретичною основою зовнішньої політики США став компромісний варіант глобального лідерства, у якому поєднувались елементи ліберально-консервативного підходу і концепції «жорсткої» гегемонії більш близької республіканцям.

Новітнім визначальним фактором американо- китайських відносин стала світова фінансова криза, в умовах якої до влади в США прийшла демократична адміністрація новобраного президента Б. Обами. І хоча формування основних настанов зовнішньополітичної стратегії США нової адміністрації ще триває, тим не менш аналітичні розробки провідних аналітичних центрів та пропозиції провідних експертів у галузі міжнародних відносин засвідчують реальність радикальних змін у взаємовідносинах США - КНР. Свідченням модернізації зовнішньополітичного курсу США на «китайському» напрямі стала доповідь Зб. Бже- зинського в Пекіні з нагоди 30-річчя встановлення дипломатичних відносин між США та КНР. У ній Зб. Бжезинський висунув ідею особливих відносин між Пекіном та Вашингтоном: «... нам необхідно утворити неформальну «двійку». Відносини між Китаєм та США мають носити характер всеосяжного партнерства» [14]. Аналогічна позиція була представлена і Г. Кіссінджером: «Китайсько- американські відносини слід підняти на новий рівень. Сьогоднішню кризу можна подолати лише в разі усвідомлення спільності цілей. Такі питання, як поширення зброї масового знищення, енергетика і зміна клімату вимагають зміцнення політичних зв'язків між Китаєм і Сполученими Штатами» [15]. Ілюстрацією початку розбудови американсько- китайського кондомініуму став візит державного секретаря США Х. Клінтон до країн Азії в лютому 2009 р. Цей візит фактично зламав попередню практику першого візиту держсекретаря США до країн Європи або до країн Близького Сходу, засвідчивши, що азійський напрям є стратегічно важливою складовою нової американської адміністрації. Керівник МЗС КНР Ян Цзечи коментуючи результати візиту Х. Клінтон до Китаю 20-22 лютого 2009 р. зазначив: «Китай як найбільша країна, що розвивається, і США як найбільш розвинена країна світу, повинні і здатні підтримувати довгострокові і стабільні відносини» [16].

Разом із тим, конфліктогенні «релікти» зберігають своє дестабілізуюче значення щодо американсько- китайських відносин і для адміністрації Б. Обами. Аналізуючи конфліктний потенціал кризових точок у взаємовідносинах між США та КНР після приходу до влади у США адміністрації Б. Обами, Віце- президент фонду Карнегі за міжнародний мир Дуглас Пааль, який у 2002-2006 рр. займав посаду неофіційного представника США на Тайвані як директор Американського інституту на Тайвані, стверджує: «Напруженість між США та Китаєм знаходиться на підйомі. Її зростання викликано американсько-китайськими суперечностями щодо продажу США озброєння тайванській адміністрації й можливою зустріччю президента США з Далай- ламою» [17]. Ці суперечності, на думку американського фахівця, можуть завадити розвитку відносин між Вашингтоном та Пекіном у стратегічно важливих сферах: нерозповсюдження ядерної зброї, протидія глобальним загрозам, зокрема тероризму тощо [17].

І якщо в роки «холодної війни» адміністрація США мотивувала важливість КНР для США необхідністю стримування спільного ворога, то з початку 1990-х рр. стала висуватися ідея необхідності розвитку співробітництва з КНР з метою попередження дестабілізуючих дій самого Китаю (розповсюдження зброї масового знищення,