Те, що рекомендує Девід Болдуін є досить поширеною практикою. Варто нагадати, що однією з перших передумов, що призвела до американсько- кубинського конфлікту і застосування санкцій США, була націоналізація американської приватної власності на території Куби [10].

Тож, складно провести межу між санкціями, введеними з політичних причин, та санкціями, застосованими з економічних міркувань. Адже, як було з' ясовано, деякі економічні питання носять політичний характер, і навпаки.

Г. Хафбайєр, Дж. Шот і К. Еліот всі випадки використання економічних санкції розподіляють на п' ять видів за цілями, що переслідувалися: 1) економічні засоби, спрямовані на досягнення незначних змін у цільовій країні; 2) економічні засоби, метою яких є дестабілізація цільового уряду; 3) економічні засоби, які застосовуються для підриву військових операцій цільової держави; 4) економічні засоби, що мають за мету порушити військовий потенціал «цілі»; 5) економічні засоби, спрямовані на значні трансформації у цільовій політиці [11].

Зі свого боку, Роберт Пейп стверджує, що деякі з цих видів не слід розглядати як економічні санкції, оскільки вони фактично є економічною війною. Прикладом останньої є економічні засоби, що спрямовані на дестабілізацію уряду, або підрив його військового потенціалу. Такі інструменти застосовуються для того, щоб зробити «ціль» іншою, привести до кардинальних змін або зменшення потенціалу. В той час як використання економічних інструментів з метою попередження чи припинення незначних військових операцій передбачає примус для цільової держави діяти інакше, хоча реалізація поставлених завдань буде залежати від конкретної ситуації.

Р. Пейп наводить дві причини особливого підходу до двох типів економічного впливу. Він стверджує, що «фактори, які визначають успіх цих різних категорій цілей не можуть бути тотожними, і тому вимагають окремого теоретичного дослідження» [12]. Тобто механізм реалізації «економічної війни» відрізняється від способу дії економічного примусу для досягнення політичної мети. Оскільки вищезазначені економічні засоби діють по-різному, вони повинні мати різні назви [13].

Іншим аргументом Р. Пейпа для чіткого розмежування понять «економічна війна» та «економічні санкції» є те, що економічний тиск є частиною «стратегії примусу на основі сили». Економічні засоби не відрізняються від військових засобів, що використовуються для цих цілей. Як приклад, вчений наводить морську блокаду, що ведеться для заподіяння збитків економіці цільової держави. Така блокада, наприклад, має мало відмінностей від морської блокади, уведеної для заборони поставок зброї [14].

Можливо, якби Р. Пейп розглядав заморожування активів цільової країни, чи атак на її валюту як економічний тиск, він розробив би простіші механізми, щоб розрізняти економічний примус, що використовується для підриву військового потенціалу або дестабілізації уряду, від застосування військової сили для досягнення тих чи інших цілей. Більш того, країни можуть розцінити блокаду виключно як стратегічний елемент, а не економічні санкції.

Девід Болдуін у своєму широкому визначенні також включає військові засоби до різновидів економічних санкцій [15]. З таким підходом погоджується і Р. Хаас, який стверджує, що «на сучасному етапі санкції використовуються США для запобігання розповсюдженню зброї масового знищення та балістичних ракет, попередження збройної агресії та зміни уряду» [16].

Особливим питанням у визначенні економічних санкцій як інструмента зовнішньої політики держав є те, чи слід розглядати економічні стимули чи заохочення як економічні санкції.

Деякі вчені зазначають, що заохочення та покарання в зовнішньополітичній практиці держав діють як дві сторони однієї медалі [17]. Зняття покарання є винагородою; скасування нагороди - покарання.

Д. Болдуін вважає економічні стимули одним із видів санкцій. Він виокремлює позитивні і негативні санкції [18]. За такого підходу пропозиція іноземної допомоги буде позитивними економічними санкціями.

Традиційним напрямком у дослідженні економічних засобів впливу є сприйняття як економічні санкції покарання, помсти, штрафів, примусу або загрози таких дій [19].

Кілька випадків, розглянутих Г. Хафбайером, Дж. Шотом і К. Еліотом, позиціонують скасування іноземної допомоги як санкцію. Може бути так, що країна, яка звикла отримувати допомогу від іншої, буде розцінювати припинення дії економічної підтримки як покарання. Але слід пам'ятати, що будь-які прояви допомоги є стимулом. І, коли країна відмовляється надавати певні преференції, це не є проявом економічних санкцій [20].

Крім цього, деякі інші епізоди економічних відносин, що стосувалися стимулів, були сприйняті як покарання. Зокрема, поправка Джексона-Веніка розглядалася в СРСР як економічні санкції. Мова йде про законодавчу ініціативу президента США щодо скасування статусу найбільшого сприяння Радянському Союзу до тих пір, поки уряд СРСР не дозволить емігрувати євреям. Режим найбільшого сприяння є стимулом, винагородою. Щоб отримати дану нагороду Радянський Союз повинен був задовольнити поставлену вимогу.

Багато науковців не розділяють поглядів Д. Болдуіна щодо сприйняття економічних стимулів як виду санкцій. Вони виступають прихильниками підходу до розуміння санкцій як покарання за неправомірну діяльність цільової держави. Зокрема, у словнику з міжнародних відносин Л. Зірінг, Д. Плано, Р. Олтон визначають санкції як «покарання, винесені як наслідки протиправної поведінки. У міжнародних відносинах санкції включають колективні зусилля міжнародного співтовариства, щоб змусити державу-правопорушника діяти у відповідності з міжнародним правом, коли дипломатичні й правові техніки врегулювання спорів не увінчалися успіхом» [21]. Д. Болдуін визнає, що це одне