Крім того, в Росії є більше 130 000 нафтових свердловин і близько 2000 нафтових і газових розвіданих родовищ, з котрих щонайменше 900 поки не використовуються. Нафтові резерви оцінюються в 150 млрд барелів. Але цей показник може і вирости внаслідок видобутку енергоресурсів у віддалених арктичних родовищах. Нагадаємо, що ціна на нафту понад 60 доларів США за барель роблять вигідним видобуток нафти в цих регіонах.

Наразі російські нафтопродукти постачаються на закордонні ринки трьома шляхами: до Західної Європи через Балтійське і Чорне моря; північним шляхом; далекосхідний напрямок в Китай та Японію й на східно-азіатські ринки. Росія володіє нафтовими терміналами на Балтиці в Санкт-Петербурзі і нафтовим терміналом в Приморську. Додатково зводяться термінали у Висоцьку, бухті Батарейна та в Усть-Лузі.

Російська державна мережа газопроводів, так звана «об' єднана система транспортування газу», уявляє собою розгалужену мережу трубопроводів і компресорних станцій, що простяглася більше ніж на 150 тисяч км по всій Росії. Відповідно до російського законодавства лише державна компанія «Газпром» може використовувати ці трубопроводи [5].

Геополітичний підхід до проблеми енергетичних ресурсів

З геополітичної точки зору, існує дві базові моделі (Суходолу-телурократія та Моря-таласократія) використання реального простору нашої планети. Ці проекти своєрідно та у відповідності до своїх цілей враховують специфіку різних регіонів, культур, цивілізацій, етносів, політичних систем, прагнучи розмістити їх у власному контексті.

Оскільки природні ресурси є обмеженими і критично важливими для технологічного розвитку окремих регіонів землі і всього людства, і є предметом конкуренції і фактичної боротьби за виживання, то обидва геополітичних проекти (телурократичний і таласократичний) пропонують свій макросценарій з використання ключових ресурсних баз. Вони включають весь цикл: розвідку родовищ, їх розробку, переробку копалин, доставку і збут.

В зазначеному контексті геополітична модель, розроблена англійцем Х. Макіндером, американцем А. Мехеном та іншими передбачає, що існує два фундаментальних геополітичних утворення, що визначають глобальний формат - сили Суходолу (євразійство) та сили Моря (атлантизм) [4].

Між цими двома геополітичними полюсами і розгортається основне протистояння, пов'язане з цивілізаційними, технологічними, стратегічними, культурними сторонами життя. Прямо стосується воно і природних ресурсів. Відповідно до класичної формули Х. Макіндера, «той, хто контролює Євразію, контролює увесь світ». У зв'язку з цим спосіб контролю може здійснюватися за двома алгоритмами. Перший передбачає наявність імпульсу, що надходить з середини континенту. При цьому завдання сухопутного полюсу - максимально розширити свій вплив на ті зони, які лежать між центром Євразії і акваторією, що омиває євразійський материк, максимально інтегруючи їх в стратегічному та економічному контекстах. Це ж стосується і ресурсів.

Євразійській підхід до ресурсів полягає в створенні єдиної ресурсовидобувної і ресурсопе- реробної сфери на максимально широкому просторі континенту. Це визначає вимоги до просторового розміщення транспортних мереж, газопроводів і нафтопроводів, зокрема, позиціонування центрів переробки, способів доставки вторинної продукції тощо.

Відносно доставки ресурсів слід відзначити, що євразійський проект полягає у поєднанні кожного конкретного родовища з внутрішньоконтинентальними просторами. Виходячи з цього чиннику визначається геополітична вага газопроводів і нафтопроводів, що пов'язують російські, центрально- азійські і кавказькі родовища з Європою (і тихоокеанським регіоном) континентальною мережею. Консолідація євразійських ресурсів в континент- тальному фокусі посилює спільний геополітичний потенціал Євразії [4].

Існує й інша модель контролю над Євразією (і, відповідно, над природними ресурсами): це - контроль зовнішній, з боку моря. Цей тип (атлан- тистського) контролю над тією ж ключовою стратегічною зоною, передбачає зовнішнє освоєння «берегового простору», яке відділяє «серцевинну землю» від теплих морів. Ця друга модель пов'язана історично з англосаксонською могутністю, Британською імперією і США. В даному випадку геополітична концепція передбачає альтернативну систему розробки, переробки, транспортування і збуту природних та енергетичних ресурсів. В такому випадку транспортування відбувається переважно морськими шляхами за допомогою танкерів. Таким чином, наразі геополітичний підхід Росії щодо використання природних ресурсів наражається на потужний конкурентний проект зі сторони США та їх союзників. В цьому контексті змагання за впливи над країнами «Старої Європи» шляхом ресурсного контролю є одним з небагатьох результативних методів для російської геополітики [4].

Зміни в геополітиці Росії за президентства В. Путіна

З приходом на президентську посаду в Росії весною 2000 року Володимира Путіна російська геополітика зазнає переорієнтації. Лінія співробітництва з євроатлантичною спільнотою на чолі із США заміщується неоєвразійським вектором, який переносить основні геополітичні акценти на Схід. Зокрема, на Сході створюється Шанхайська організація співробітництва (ШОС), Росія і Китай підписують довгостроковий договір про дружбу і співробітництво, створюється Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС), відбувається підписання договору про основи взаємовідносин між Москвою і Тегераном, розроблюються спільні проекти з Японією, Північною і Південною Кореями тощо.

На Заході Росія починає грати на протиріччях США та ЄС: розширення НАТО коментується представниками правлячих кіл РФ як порушення рівноваги в Європі, використовується жорстка риторика відносно дій НАТО в Косово, встановлюється діалог з провідними країнами ЄС з метою просування ідей євроконтиненталізму.

Проте, протягом першої каденції В. Путіна геополітичний клімат був не дуже сприятливий для імперських намірів Росії.