Росії та Китаю на домінування США, проблеми просування процесу реінтеграції пострадянського простору, а також економічна слабкість Росії стали на заваді ствердження Москви в якості наддержави, спроможної стати новим центром прийняття рішень в Євразії.

Переконавшись у недостатності політичних ресурсів для відновлення геополітичних впливів, Росія перейшла до стратегії використання власних енергетичних ресурсів та їх експорту як зброї для відновлення зовнішньополітичних і стратегічних позицій. Передусім, відбулося зміцнення енергетичної взаємодії між РФ та ЄС. Російсько-німецький проект газопроводу по дну Балтійського моря («Північний потік») і пропозиції Росії суттєво збільшити Німеччині постачання газу зі Штокманського газового родовища, що розташоване на дні Барен- цового моря, вплинули на послаблення зв' язку між США та ЄС [8].

Енергетичні гіганти Росії «Газпром» та «Лукойл» суттєво збільшили свою активність в Центральній Європі. Зростання впливів цих компаній в Польщі та Угорщині на практиці демонстрував створення енергетичного коридору Росія-Німеччина через низку держав Центральної та Східної Європи.

Водночас, протягом другої президентської каденції В. Путіна відбулося певне охолодження в стосунках Росії та ЄС, що зрештою знайшло відображення у погіршенні російського іміджу через «газові війни» з Україною та підписання між Києвом та Брюсселем у березні 2009 р. декларації про співробітництво у газовій сфері. Цьому передувала відмова Росії від підписання Енергетичної хартії ЄС з ключовою вимогою до Москви щодо лібералізації ринку газу, рішення про односторонню експлуатацію Штокманського газового родовища, обмеження (під економічним приводом) діяльності компаній Shell і Total в Росії тощо [6].

Якщо більш детально поглянути на енергетичні проекти, що почала реалізовувати Росія під час президентства В. Путіна, то складеться наступна картина.

В 2001 році, коли стало відомо про остаточне входження балтійських республік до НАТО, В. Путін підтримав проект основного нафтового порту на російському узбережжі Балтійського моря в Приморську вартістю в 2,2 млрд доларів. Цей проект, відомий як Балтійська трубопровідна система (БТС), значно скоротив експортну залежність від Латвії, Литви і Польщі. Балтика - основний російський шлях для нафтового експорту, який перекачує сиру нафту із західносибірських і печорських нафтових родовищ на захід до порту Приморськ у Фінській затоці. БТС була добудована у березні 2006 року з пропускною спроможністю понад 1,3 млн барелів на добу на європейські ринки і далі [3].

Згодом, у березні 2006 року, колишній канцлер Німеччини Г. Шредер став головою російсько- німецького консорціуму для будівництва Північно- європейського газопроводу (ПЄГ - «Північний потік» - Nord Stream) довжиною близько 1200 км по дну Балтійського моря. Основний володар акцій у цьому проекті - російський «Газпром» з 51 % акцій. Німецьким компаніям «BASF» та «E.ON» належить по 24,5 % акцій кожній. Проект, вартість якого близько 5 млрд євро, стартував наприкінці 2005 року і повинен з' єднати газовий термінал в місті Виборг під Санкт-Петербургом з балтійським містом Грейфсвальд у Східній Німеччині. Південно- Руське газове родовище в Західному Сибіру планується для спільної розробки «Газпрому» та «BASF» задля заповнення необхідними обсягами газу «Північного потоку» (планується наповнення на рівні 55 млрд куб. м газу на рік). Щоправда до останнього часу скандинавським і прибалтійським країнам, які не зацікавлені у прокладанні зазначеного газопроводу, вдавалось суттєво гальмувати реалізацію Північноєвропейського газопроводу [5].

Загалом, згадуючи енергетичні проекти, орієнтовані на постачання російської нафти та газу до країн Європи, варто відзначити тенденцію зростання споживання енергоресурсів в країнах ЄС. Відповідно і залежність європейських держав від російського енергетичного імпорту лише посилюватиметься. Зокрема, Європі, що імпортувала в 2005 році 330 млрд куб. м газу необхідно буде відшукати джерела надходження додаткових 200 млрд куб. м «блакитного палива» до 2015 року.

З іншої сторони, забезпеченість Європи власними енергоресурсами швидко зменшується. Очікується, що до 2030 року видобуток нафти і газу впаде на 73 % і 59 % відповідно. В результаті до 2030 року дві третини потреб Європи в енергії повинні будуть покриватися за рахунок імпорту. В структурі енергетики Європи залежність від імпортної нафти до 2030 року досягне 94 % від ії потреб, а імпортного природного газу - 84 % [2].

Повертаючись до енергетичної геополітики В. Путіна, відзначимо, що у квітні 2006 року уряд Росії оголосив про перший етап будівництва трубопроводу «Східний Сибір - Тихий океан» (ССТО). Він пройде від Тайшету в Іркутській області поблизу о. Байкал у Східному Сибіру до бухти Пєрєвозная на узбережжі Тихого океану. Вартість цього проекту очікується на рівні 11,5 млрд доларів США. Його реалізує «Транснафта», державна російська компанія. Після будівництва трубопроводу його пропускна спроможність складе 1,6 млн барелів на добу з Сибіру на тихоокеанське узбережжя і далі до країн Південно-Східної Азії. Перший етап трубопроводу було завершено наприкінці 2008 року.

Для Росії шлях від Тайшету до бухти Пєрєвозная максимально збільшить національні стратегічні переваги, одночасно зміцнюючи відносини з Японією та Китаєм через експорт нафти до цих країн. В майбутньому Росія планує експортувати нафту в Японію через власний порт Находка. ССТО також дасть можливість Росії експортувати нафту в обидві Кореї через гілку трубопроводу через Владивосток. Інша гілка ССТО між Благовещенськом та Дацином спрямована до Китаю. Трубопровід з Тайшету дозволяє повною мірою уявити розвиток енергетичної кооперації між Росією та Китаєм,