Додамо, що при цьому Китай, як найбільша економіка регіону та одна з найбільших у світі, свідомо прагне збільшити обсяги отримуваних енергоресурсів з Росії та Центральної Азії з огляду на зростаючу конкуренцію із США за контроль над енергоресурсами Перської затоки, Африки та Латинської Америки. В даному випадку, Китай свідомо потрапляє під енергетичну залежність Росії, розраховуючи на контроль над ситуацією. Ускладнюють становище КНР спроби США встановити власний контроль за транспортними артеріями доставки енергоресурсів в Піднебесну, в т. ч. над Малаккською протокою.

Крім згаданих проектів, важливе значення в процесі встановлення російського контролю та втримання ініціативи відіграло покращення взаємовідносин РФ з Туреччиною через залучення її до спільних енергетичних проектів.

Зокрема, у листопаді 2005 року «Газпром» завершив фінальну стадію свого 1213-кілометрового газопроводу («Блакитний потік») вартістю 3,2 млрд доларів США. Проект забирає газ з газоносних полів в Краснодарі, потім дном Чорного моря перекачує «блакитне паливо» на термінал в Дурусу поблизу Самсуна на турецькому узбережжі. Звідти трубопровід доставляє російський газ в Анкару. Повна експлуатація цього трубопроводу розпочнеться в 2010 році, а його потужність на максимумі складе близько 16 млрд куб. м газу на рік. Наразі політичне керівництво Росії на чолі з прем'єром В. Путіним активно продовжує залучати Туреччину на свою сторону шляхом пропозицій у спільній розробці енергетичних проектів. Зокрема, під час серпневого візиту В. Путіна в Туреччину було підписано двосторонню угоду про згоду турецької сторони на прокладання у своїх територіальних водах (Чорне море) нового газопроводу «Південний потік», а також про участь російської сторони у будівництві турецької гілки нафтопроводу Самсун - Джейран [6].

Нині «Газпром» розробляє проект транзиту російського газу в країни Південної Європи і Східного Середземномор' я, прораховуючи нові контракти і нові обсяги газу. Греція, Південна Італія і Ізраїль, всі перебувають на тій чи іншій стадії переговорів з «Газпромом» з метою під'єднання до проекту «Блакитний потік». Крім того, розробляється новий маршрут для природного газу з Росії - через країни Східної і Центральної Європи. Робоча назва проекту - «Південно-Європейський газопровід» («Південний потік»). Основна його мета - створити нову мережу перекачки газу, як з Росії, так і з третіх країн [5].

Таким чином, враховуючи зростаючі темпи виходу «Газпрому» на світовий ринок скрапленого природного газу, енергетичні ресурси, як нафта і газ, так і компоненти ядерного палива, продовжують залишатись ключовим елементом російської геополітики, зокрема, відносно процесу побудови нових економічних альянсів з партнерами по всій Євразії на тлі суперечливих відносин зі Сполученими Штатами Америки.

Геополітика російсько-українських газових війн 2006 та 2009 років

У грудні 2005 року, за словами російських експертів, президент Російської Федерації В. Путін оголосив новий курс розвитку країни. За версією президента Путіна, РФ повинна була стати «глобальним енергетичним лідером, гарантом енергетичної безпеки» Європи і Північної Америки. Фактично, було заявлено, що відтепер Росія робитиме ставку на пріоритетний розвиток паливно- енергетичного комплексу з переважною орієнтацією цього комплексу на експортні поставки сировини - сирої нафти і природного газу [1].

Таким чином, за пострадянський період Росія вперше офіційно змінила парадигму розвитку країни, зробивши чіткий акцент саме на енергоекспортній складовій власної економіки.

Згодом, не чекаючи декларації президента РФ про рух у напрямку «енергетичної імперії» Кремль розпочав на пострадянському просторі «велику газову війну». При цьому її офіційною метою було оголошено перехід на ринкові ціни за природний газ в розрахунках між постачальником - ВАТ «Газпром» і споживачами - країнами колишнього СРСР. Серед неофіційних цілей енергетичної війни можна було виділити наступні: розширення контролю «Газпрому» та його афільованих структур над газотранспортною інфраструктурою на пострадянському просторі, а також дискредитація України, розвиток подій всередині якої наприкінці 2004 року викликав вкрай негативні емоції у російського президента В. Путіна.

До підсумків «газової війни» 2006 року можна віднести наступні. По-перше, Україна почала купувати російський газ по 95 дол за тис. куб. м (раніше було 50 дол за тис. куб. м), Молдавія, Вірменія, Грузія - по 110 дол за тис. куб. м. Подруге, «Газпром» збільшив свій пакет акцій в газотранспортній системі Молдавії, але не зміг досягти збільшення власної участі в управлінні ГТС України (одна з головних цілей «війни») [9].

По-третє, «Газпром» перестав бути монопольним постачальником російського та середньоазійського газу на Україну, з 2006 р. ці функції були делеговані швейцарській компанії «RosUkrEnergo», яка фактично стала аналогом «Газпрому», отримавши контроль за низкою постачань середньоазійського газу через територію України на Захід. «Газпром» поділився з «RosUkrEnergo», також можливістю виходу на європейський спотовий ринок газу, очікуючи, що ця компанія невдовзі розпочне власний видобуток газу в країнах Центральної Азії.

Зрештою, країни Західної і Центральної Європи перестали вважати Росію надійним постачальником газу (як і інших енергоресурсів), а «велика газова війна» надала потужного імпульсу пошукам інших (неросійських) джерел сировини і каналів транспортування енергоносіїв, а також альтернативних джерел енергії в цілому [1].

Новий раунд «газової війни» між Україною та Росією відбувся вже наприкінці 2008 - початку 2009 року. Хоча в цей час В. Путін вже посідав посаду прем' єр-міністра, за впливом він залишався першою особою Російської держави, що дозволяє коротко розглянути суть нового конфлікту.

В результаті газового конфлікту між Москвою та