просторі, який цією роллю змінює конфліктну зону в Центральній і Східній Європі. В Росії вирує велика кількість думок щодо того як саме вплине вступ цих країн до Альянсу на їх безпеку та безпосередньо на безпеку Російської Федерації. Ці всі твердження є досить суперечливими та все ж таки кожна думка має право на існування, тому вважаємо доцільним проаналізувати побоювання Росії. Росія вважає, що не дивлячись на низьку ймовірність широкомасштабного військового нападу на Росію, розширення НАТО до її кордонів, особливо на Україну, мало б такі пагубні наслідки, як:
нові кордони можуть бути постійною зоною насилля й протиправних дій;
в Росії виник би комплекс розділеної нації;
ускладнились би економічні, гуманітарні й військово-технічні відносини з Україною і транзит через її територію;
посилення антизахідних й авторитарних настроїв в Росії та ін.
Хоча Росія вважає, що вступ Грузії до НАТО менш небезпечний для Росії в політичному відношенні, але б збільшило загрозу військового конфлікту у випадку спроби Тбілісі під прикриттям НАТО взяти реванш в Абхазії, Осетії чи на Північному Кавказі.
Ці та низка інших побоювань Російської Федерації щодо розширення НАТО на Схід є однією з основних перепон на шляху мирного співробітництва Росії - НАТО.[2]
І якщо крізь призму відносин Росії з НАТО розглядати відносини Росії з США, то головною умовою початку процесу подолання недовіри й невизначеності у цих відносинах є, як мінімум, відстрочка розширення НАТО на пострадянський простір на невизначене майбутнє. Зі свого боку, Росії необхідно зробити величезний опір на свою роль в якості гаранта територіальної цілісності й суверенітету сусідів по СНД, звісно за умови збереження ними нейтрального військово-політичного статусу. Це є особливо важливим після подій серпня 2008 року.
Можна зробити висновок, що якими б там не були плани колишніх радянських республік щодо НАТО на сьогодні вони ще дуже далекі від реалізації, адже кожній країні необхідно, перш за все, подолати внутрішні протиріччя і проблеми. Взяти навіть Україну для прикладу. Здається, її заяви щодо вступу до Альянсу були досить переконливими тривалий час, хоча всі розуміли, що наша країна, як «морально», так і в інших аспектах не готова стати членом цієї організації. Адже внутрішня нестабільність досить явно відкидає будь-яку перспективу членства Києва в НАТО на невизначений термін. Та саме потенційна інтеграція України в Організацію Північноатлантичного договору є найбільшим викликом для російської зовнішньої політики і її геополітичної стратегії на європейському континенті на даному етапі. Та, ми вважаємо, Росія сповна задоволена останніми президентськими виборами в Україні. Адже політика новообраного Президента цілком задовольняє Російську Федерацію, оскільки вона націлена на міцне партнерство і співробітництво, далеко відкидає і не передбачає вступ до будь-яких блоків та організацій найближчим часом, особливо до НАТО, адже саме діюча влада є яскравими представниками тих, хто так палко поширює антинатівські настрої по всій країні.
Розглядаючи трансформацію, розвиток та проблеми співробітицтва НАТО з Росією, неможливо не порушити питання про добре відомий та надзвичайно важливий Договір про звичайні збройні сили в Європі. Ситуація з цим договором нагадує замкнуте коло, вихід з якого з кожним роком все тяжче знайти. Договір між НАТО та ОВД (Організація Варшавського договору) був підписаний в 1990 році у Парижі і його головною метою повинно було стати створення обмеженого балансу збройних сил в Європі в п' яти категоріях озброєнь (танки, БМП, артилерія, ударні гелікоптери та бойові літаки). Для контролю над виконанням Договору передбачалось проведення інспекцій та інших форм взаємного контролю. Але з розпуском ОВД і, звичайно, розпадом СРСР, виникла необхідність перегляду умов угоди - замість обліку озброєнь єдиного військового угруповання (ОВД), тепер необхідно було перерозподілити квоти обмежених озброєнь для нових держав, що виникли на території СРСР [3].
Конференція по ДЗЗСЄ, що відбулась у 1992 році в Осло, відмінила блокову систему розподілу озброєнь й розподілила частини обмежених озброєнь для кожної країни. Після початку Чеченської війни Російська Федерація почала вимагати перегляду «флангових обмежень», мотивуючи це тим, що на Північному Кавказі, який входить у флангову зону, озброєння були розподілені між чотирма країнами. І вже в 1996 році почався процес перегляду Договору, який завершився підписанням в 1999 році у Стамбулі адаптованою версією ДЗЗСЄ. Згідно з цією угодою, Росія повинна була скоротити свої флангові війська, що збільшились під час чеченської кампанії до визначеного рівня, а також вивести свої війська з Молдови та Грузії. Саме після виконання цих зобов'язань всі країни - члени ДЗЗСЄ повинні підписати адаптовану версію.
На даний момент Росія ще не повністю виконала свої зобов'язання, тому ще не всі країни - члени ратифікували адаптований договір.
Однак, російське політичне і військове керівництво знаходить причину затягування підписання адаптованого договору країнами-членами НАТО зовсім в іншому. До тих пір поки не вступить в дію угода 1999 року збройні сили в Європі розглядаються згідно з договором 1990 року - з відповідним розподілом на «західну» і «східну» групи. Таким чином, хвилі розширення НАТО, в результаті яких 10 колишніх країн - членів ОВД стали членами альянсу, формально не змінили співвідношення сил, оскільки, ввійшовши інституційно в «західну» групу, ці країни залишились у «східній» групі скорочення озброєнь. Позиція Росії очевидна - пропорція розподілу