Р. Зіллер та його колеги розробили типологію особистості політичних лідерів на основі дослідження їхньої самооцінки та складності Я-концепції [4, с. 593].

Отже, перший тип становлять лідери - «аполітичні політики». Це діячі з високою самооцінкою та високою складністю Я-концепції. Вони сприймають нову інформацію, що стосується їх, без загрози для власної Я-концепції, однак серйозних ускладнень зазнає їх реактивність. Вони почувають себе відірваними від інших, тому з труднощами реагують на поведінку своїх послідовників або населення держави в цілому.

Інший тип, найбільш вдалий у політиці - «прагматики». Це політичні лідери з низькою самооцінкою та високою складністю Я-концепції, які реагують на широке коло соціальних стимулів. Вони прислуховуються до думок інших людей і модифікують свою політичну поведінку на основі зворотного зв'язку.

Третій тип становлять політичні лідери з високою самооцінкою й низькою складністю Я- концепції, які не реагують на думки інших. Їхні пізнавальні процеси та поведінка дуже жорсткі, а самооцінка надзвичайно стабільна. Це «ідеологи» (Політбюро КПРС).

Четвертий тип - це діячі з низькою самооцінкою та низькою складністю Я-концепції, які сильно реагують на вузьке коло соціальних стимулів - «недетерміновані». В американській історії ні президенти такого типу, ні великі лідери партій невідомі.

Самооцінка політичного лідера накладає важливий відбиток на його діяльність. Таким чином, лідери з адекватною самооцінкою уособлюють найкращий зразок партнерів на політичній арені. Це відбувається тому, що їхня зовнішня та внутрішня політика не мотивується прагненням до самоствердження, зворотній зв'язок між наслідками акцій і ними самими працює неухильно. Адекватно оцінюючий свої політичні здібності лідер, як правило, з пошаною ставиться до інших лідерів. Він не боїться того, що його принизять, скривдять, обійдуть, твердо знає власну високу ціну, вважає себе не гіршим за тих, з ким йому доводиться взаємодіяти. Такий лідер буде проводити політику, яка дозволила б досягти поставлених цілей та дала б обопільну користь. Відсутність невротичного компонента в самооцінці призводить, як правило, до його відсутності й у політичній поведінці.

Політична поведінка лідера є цілеспрямованою та мотивованою. Існує значна кількість особистісних потреб, які пов'язані з його політичною діяльністю. Серед них наступні основні потреби, що впливають на мотивацію політичної поведінки лідерів: потреба у владі; потреба в контролі над подіями та людьми; потреба в досягненні; потреба в аффіліації, тобто в приналежності до якоїсь групи та одержанні схвалення.

Потреба у владі політичного лідера завжди так чи інакше турбувала науковців. Існують різні концепції потреби у владі, проте в даному дослідженні найбільш доцільним є розгляд концепції Г. Лассуелла та А. Джорджа, які тлумачать потребу у владі як компенсаторну.

Переконання політичного лідера щодо навколишнього світу організовані в характерну для нього систему. Система переконань допомагає лідеру визначити ситуацію та встановити її найбільш вагомі характеристики; створює засоби для розуміння політичної, міжнародної систем та потенціал для дії в них; задає параметри, які встановлюють коло можливих дій і пріоритетів.

Безпосередньо політична діяльність як стиль лідерства проявляється не тільки в особливостях прийняття рішень, але й в організації їх виконання. Стиль прийняття політичних рішень припускає особливість залучення власного творчого потенціалу при використанні обраних засобів, і методів вирішення цього завдання. Стиль ухвалення рішення формують кілька компонентів: підхід до одержання нової інформації; характеристики мислення; перевага певної величини ризику; когнітивна активність, тобто здатність до аналізу й синтезу; інформаційні процеси; послідовне цілеобумовлення та здатність протистояти подвійності.

При оцінці стилю ухвалення рішення політичним лідером дуже важливим критерієм є когнітивна активність, тобто рівень диференціації й інтеграції', який характеризує інформаційний процес політичного лідера. Вона проявляється в письмових і мовних текстах.

Гнучкість мислення політичного лідера прямо пов'язана з його підходом до одержання інформації. Якщо він одержує широку інформацію, то він оперує більш адекватними образами, що дозволяють мислити більшим набором категорій. У той же час твердість мислення зазвичай визначається більшою кількістю політичних стереотипів.

Продуктивність мислення відбиває здатність лідера до народження новаторських і виправданих реальністю політичних ідей. Політичний лідер часто стикається із завданням швидкого вирішення, нового підходу до проблеми і непродуктивність мислення може призвести до серйозних ускладнень і навіть криз.

Швидкість мислення політичного лідера є важливою для виживання як його держави під час військово-політичної кризи, так і його самого в якості голови уряду.

Аналітичність мислення лідера впливає як на формування довгострокової політичної стратегії, так і на прийняття негайних рішень під час гострої політичної і міжнародної кризи. Здатність виявити всі елементи ситуації, їх взаємозв'язок, структуру в цілому дозволяє лідеру побачити причинно- наслідкові зв'язки у політичних явищах. Таким чином, стиль прийняття політичних рішень є суто індивідуальним для кожного політичного лідера. При цьому політичному лідеру важливо також виявляти стійкість до стресу та здатність до його подолання [3].

Зазвичай, політичні лідери постійно відчувають дію стресу внаслідок постійної необхідності ухвалення рішень щодо різних проблем державного значення. Стрес як суб'єктивний стан організму має різні рівні: психологічний, психофізіологічний, фізіологічний і інші. Реакція на стрес буде змінюватися також залежно від вироблених політичним лідером у своєму попередньому досвіді особистісних захисних механізмів.

Адаптація до стресу включає оцінку або