Демократичні країни сторіччями накопичували досвід суспільної активності, завдяки якій контролювали владу і обмежували її діяльність. Тому спроба «розбудови демократії» за 20 років незалежності шляхом не завжди якісних «копій» певних інститутів держави не завжди приносить бажаний результат. Функцію обмеження втручання держави в життя суспільства покликані виконувати Конституція, законодавство,інститут виборів як спосіб формування органів влади та кодекси етики державного службовця. Окрім того непогано було би мати чітко розроблені процедури встановлення якості державних послуг, ефективності діяльності відповідних інститутів державної влади.

Аудит підрозділу місцевої влади або організації, що спеціалізується на наданні публічних послуг має проводиться шляхом порівняння зібраних доказів з положеннями документів системи управління, що виступають в якості критеріїв перевірки. Незалежно від об'єкту, сфери та критеріїв перевірки він здійснюється через діяльність підрозділів організації чи її окремих посадових осіб.

Такі вітчизняні науковці, як Ю. Шаров, Т. Ма- матова, І. Чикаренко, головними принципами аудиту вважають наступні. По-перше, принцип однаковості, який шляхом однотипності процедури забезпечує її впорядкованість, однозначність і порівняння. По-друге, принцип системності - планування та проведення незалежних аудитів за різними процесами системи здійснюється з урахуванням встановленого їх структурою взаємозв'язку. По-третє, принцип документального оформлення, який забезпечує зберігання й порівняння інформації про фактичний стан об'єкту. По-четверте, принцип попередження - кожен аудит планується, і персонал підрозділу, який його проходить, попереджається завчасно про області і терміни проведення останнього, з метою забезпечення аудиторам необхідного рівня довіри й виключення можливості ухилення персоналу від надання всіх даних, що вимагаються [3].

На етапі аудиту найбільша частка роботи лягає на експертів з права, економіки, соціального й кадрового менеджменту. Важливим також є використання практичного досвіду та знань залученого до проекту керівника організації, в якій відбувається моніторинг. У цей час формуються такі блоки інформації, як: історична довідка, місія й імідж організації, джерела її фінансування, специфіка кадрової та соціальної підсистем управління.

Разом з цим, слід підкреслити, що внутрішній аудит організації або установи, місія якої полягає в наданні публічних послуг, у повній мірі не може сформулювати інформаційний комплекс щодо ефективності її діяльності. У більшій мірі він уможливлює розведення індикаторів, але значна частина з них усе ж співпаде та забезпечить високий рівень кореляції між досліджуваними характеристиками. Методи внутрішньоорганізацій- ного аудиту мають такі недоліки, як: неточність відомостей, запізнення інформації, обмеженість певним набором покажчиків, складність їх спів- ставлення [4].

До того ж, аудит не в повній мірі припускає фіксацію оцінок, думок, уявлень клієнтів, що є особливо важливими для характеристики ефективності діяльності суб' єкта, надання послуг.

Тому визначальне місце при оцінці якості публічних послуг займають соціологічні дослідження. Вони дозволяють отримати не лише суб'єктивні, а й об'єктивні показники, забезпечують можливість відносно вільного агрегування даних, роблять можливим отримання детальної інформації про складові, якості публічних послуг [6].

Завдання публічної політики - досягнення консенсусу, тобто суспільної згоди по окреслених всіма учасниками політики проблемах. Саме поняття згоди є достатньо відносним - зараз, наприклад, в країні приймається безліч законопроектів, з якими незгодні велика кількість виборців, проте не маючи змоги активно діяти, чи під впливом комформізму, вони дають свою мовчазну згоду - це також своєрідний консенсус, проте - досить своєрідний.

Істотним на нашу думку є те, що в обговоренні суспільних проблем поєднуються як владні структури, так і суспільні об' єднання, як населення, так і бізнес, як органи місцевого самоврядування, так і ініціативні люди. Діяльність цих різних груп може бути тимчасовою і учасники процесу можуть навіть не підозрювати про наявність ще однієї ланки зацікавленої у вирішенні даного питання, маючи на меті створення управлінського документа - стратегічного плану дій [7].

Політика може вважатися публічною, якщо вона є прозорою, ефективною, а також націлена на вирішення проблем населення і користується його довірою.

В результаті публічна політика виявляється тісно пов' язаною з поняттям суспільної участі в ухваленні владних рішень і є способом і результатом суспільної участі в процесі ухвалення життєво важливих для суспільства рішень. М. Ріттер, німецький дослідник, центральним поняттям, що допомагає усвідомити і описати публічну сферу, вважає саме «демократію участі», або «парти- ципаторную» демократію: «Партоципаторна і нормативна теорії демократії виходять з того, що постійна добровільна участь населення в політичному процесі є єдиною гарантією збереження справжньої демократії. [5]

В цьому випадку, реалізація плану, і ряду проектів, пропонованих в ньому, стає справою загальною. Опора у вирішенні питання робиться на самоідентифікації, традиціях і звичаях, культурних зразках, що приймаються населенням. Тут враховуються і регіональні особливості.

Тому такі законопроекти будуть точніше втілюватися в життя - їх підтримують найбільш активні ланки населення - основним тут виступатиме спільна ціль - її прагнуть досягти як державні службовці, так і представники населення. Звичайно говорити про те, що ціль буде підтримувана 100 % громадян є на наш погляд ідеалістичним, проте якщо її підтримують найбільш активні верстви населення, можемо говорити про консенсус в суспільстві.

ЛІТЕРАТУРА

Алексеев С.С. Философия права / С.С. Алексеев. - М.: НОРМА, 1999. - 336 с.

Парсонс В. Публична політика: вступ до теорії й практики аналізу політики / В. Парсонс. - К.: Києво-Могилянська академія, 2006.

Маматова Т. Загальне управління якістю в органах суспільного управління // Зб. наук. праць ДРІДУ УАДУ. - Дніпропетровськ, 2001. - Вип. 3(6).