Складність і суперечливість здійснення такої демократичної процедури як формування парламентської коаліції в 2006-2007 рр. призводить до думки, що демократія передбачає не лише рівновагу чи компроміс між різними політичними силами, але і їх часткову інтеграцію. Взагалі в плані наближення до європейських стандартів демократії є досить корисною мірою як поміркована політична боротьба між провладними та опозиційними партіями, так і пошук через них поміркованого компромісу.

Важливим при цьому є визначення напрямів можливої співпраці опозиції і парламентської більшості. В. Весоловський звернув увагу на чотири чинники співпраці, які окреслюють можливість консенсусу партій політичних в демократичній системі:

по-перше, досягнення згоди щодо визнання основних рис політичної системи;

по-друге, погодження тих справ, які можуть стати площиною спільної діяльності парламенту і уряду;

по-третє, узгодження правил взаємної конкуренції і співпраці між політиками;

по-четверте, взаємне визнання себе як партнерів, легітимізованих до участі у спільних погодженнях і діях [2, c. 468].

Для успішної реалізації євроінтеграційного курсу країни дуже важливо, щоб влада взяла в союзники опозицією та налагодила з нею взаємовигідне співробітництво. Це означало б створення першої ланки в ланцюгу компромісів, з чого і внаслідок чого і виростають демократичні процедури [7, c. 61]. Союзи з опозицією означають виникнення в політичній системі важливих складових демократизації. А це в свою чергу робить перспективнішим і успішним просування України по шляху до європейської інтеграції.

Але в українській політиці жодна з урядових коаліцій так і не зуміла виробити певні засади, які б окреслювали взаємні стосунки між урядовими та опозиційними партіями. Між обома сторонами не було встановлено чітких прозорих правил як взаємної конкуренції, так і співпраці. Політична опозиція, яка має значну підтримку протестного електорату, діє в умовах юридичної невизначеності свого статусу, що звужує інституційні можливості впливу на владу і посилює конфліктність по лінії влада-опозиція. Як наслідок - політичні конфлікти в Україні, які особливо були значимими в 2004, 2006-2007 роках. В такій ситуації складно було очікувати ініціювання чи повної підтримки опозицією законопроектів відносно євроінтеграції. Все це не сприяло створенню сприятливих умов для побудови компромісів, готовність до яких є засадою здорової політичної культури.

Останнім часом в політичному дискурсі стало помітним розуміння такої необхідності. Характерно, що погляди української влади і опозиції на євроінтеграцію істотним чином не відрізняються. Як Президент так і Прем'єр-міністр неодноразово виступали із заявами про незмінність євроінте- граційного курсу, акцентуючи на формулі політичної асоціації і економічної інтеграції. Деклараціями підтверджує цей курс і Верховна Рада України. Так, наприклад, в березні 2007 р. одноголосно (399 «за» і жодного «проти») було прийнято Заяву про початок переговорів між Україною та ЄС відносно укладення нового базового договору.

Якщо говорити про політичну опозицію, то її позиції близькі з офіційними. Так під час зустрічі в Брюсселі з Хав'єром Соланою, представником ЄС з питань спільної зовнішньої політики і політики безпеки, в лютому 2008 р., лідер Партії регіонів В. Янукович заявив, що саме питання інтеграції України в Європейський Союз може об'єднати опозицію і коаліцію [3]. За його словами, питання інтеграції України в ЄС опозиція і коаліція повинні вирішувати спільними зусиллями. «Незважаючи на серйозні розбіжності у внутрішньополітичних питаннях, на думку В. Януковича, в Україні існує консенсус щодо стратегічного курсу на європейську інтеграцію» [3]. Але не дивлячись на задекларовану солідарність, євроінтеграційна перспектива України ще не стала об' єднуючою ідеєю для політиків з різних таборів.

Досвід країн, що вступили до ЄС, переконливо доводить, що влада і опозиція повинні діяти злагоджено та конструктивно. В цьому плані важливо проаналізувати роль опозиційних та провладних партій в Польщі в процесі входження країни до ЄС в 2004 р. Просування по цьому шляху в значній мірі залежало від характеру взаємодії уряду та опозиції. Так з виходом Унії Свободи з урядової коаліції в червні 2000 р. в Польщі утворився уряд меншості. Його підтримували 186 з 460 послів Сейму. Сама ж партія розглядалась як «партія європейська» і гарант європейського курсу уряду Й. Бужка. Більшість польських аналітиків в той час звертало увагу на той факт, що формування стабільної «проєвропейської» більшості в парламенті сприяло швидшому ухваленню законів необхідних для входження до ЄС. Вихід Унії Свободи з коаліції з Акцією виборчою «Солідарність» можна розглядати як чинник, що ускладнював інтеграцію Польщі до ЄС.

Якою ж була роль опозиції в умовах урядової кризи? За словами представника Акції Виборчої «Солідарність» М. Пляжинського «уряд повинен старатися погоджувати з опозицією те, що є можливе, особливо в питаннях, наприклад, європейських законів» [1, c. 10]. В цей