Насамперед, треба зауважити на природних умовах. Майже всі країни Третього світу розташовані в тропіках і субтропіках. Історичний факт міститься в тому, що найбільших успіхів у розвитку змогли досягти країни з помірним кліматом, і це не випадково. Існує ціла низка специфічних труднощів, пов'язаних з кліматичними умовами Третього світу. Дуже спекотливий і вологий клімат в багатьох країнах, що розвиваються, погіршує якість ґрунтів і багатьох продуктів харчування, зменшує врожайність культур, має негативний вплив на здоров'я домашніх тварин. Але більш важливо те, що спека і надмірна вологість погіршують здоров'я людей, зменшують їх здатність до активної фізичної праці і тим гальмують зростання продуктивності праці. Сучасні країни Третього світу, як правило, гірше забезпечені сировиною, ніж розвинені країни на початкових етапах свого розвитку. Крім невеликої кількості країн, які мають великі запаси нафти і інших копалин, більшість країн, що розвиваються, бідні на природні ресурси.

В доіндустріальну епоху, коли аграрний сектор був домінуючим, не існувало більш- менш значущих розривів у темпах соціально- економічного розвитку окремих країн. Незважаючи на розквіт духовної і матеріальної культури в окремих регіонах, середній рівень життя в Єгипті, Вавилоні, Китаї, Індії, Центральній Азії, а також представників цивілізації, таких як майя, ацтеки, інки, не дуже відрізнявся від решти світу. Такий стан речей був характерним для світового господарства до Великих Географічних Відкриттів, які стали поштовхом до початкового накопичення капіталу за рахунок нееквівалентного обміну, колоніальної торгівлі, торгівлі рабами, а також прямого пограбування колоній.

Будучи, з одного боку, формою привнесення капіталістичних відносин в ці країни, колоніалізм з самого початку спрямовував складання цих відносин в русло периферійності. Колоніалізм підривав систему докапіталістичного господарства в цих країнах, можливостей її самостійної трансформації в буржуазному напрямку на національній основі. Саме за часів колоніалізму почала складатися система світового капіталістичного господарства за принципом "центр - периферія", були, під впливом потреб і інтересів розвинених центрів світового господарства, закладені диспропорційності розвитку, які стали виявлятись у майбутньому - дуалізм національних економік, неузгодженість їх сучасного і традиційного секторів, однобока експортно-сировинна

спеціалізація, різні форми залежності, розрив між селом та містом за рівнем доходів.

Отже, одним з найбільш впливовіших факторів, який зумовив і закріпив відсталість Третього світу, стала серйозна незбалансованість економічних механізмів розвитку, які приносились головним чином ззовні, і соціокультурних особливостей афро-азіатських і латиноамериканських спільнот. Значно пізніше підключення країн периферії до світової економіки, колоніальні і неоколоніальні шляхи цього підключення, збереження до моменту початку самостійного національного розвитку величезних масивів традиційних і напівтрадиційних структур - все це зумовлює більш складний характер синтезу традиційного і сучасного в країнах, що розвиваються.

Наступний етап розвитку розвинених країн, який привів до найбільшого відриву Західної Європи від решти світу, був викликаний промисловою революцією. Але потрібно зазначити, що ще до промислової революції розвинені країни вже були незалежними державами, культурно однорідними і політично централізованими з орієнтацією суспільної свідомості здебільшого на раціональні і наукові факти. Також задовго до революції в цих країнах виникло наукове мислення, в сільському господарстві і в промисловості почала застосовуватись модернізована технологія, а політика уряду будувалась на основі згоди в суспільстві відносно необхідності модернізації. Поєднання індустріалізації і капіталізму колосально прискорило темпи техніко-економічного розвитку суспільства.

На відміну від них, більшість країн Третього світу не так давно отримали політичну незалежність, суспільство в них ще не в достатній мірі консолідовано і орієнтовано на ідеали модернізації і раціоналізації, політичні інститути не володіють достатньою стабільністю і гнучкістю. У протилежність свободі підприємництва і особистій зацікавленості людей в результатах праці, творчій ініціативі в країнах Західної Європи, Америки, Нової Зеландії, Австралії, а пізніше в Японії, інноваційні можливості людини все ще стримуються традиційним укладом суспільних відносин, тисячолітніми устоями і релігійними догмами. Наприклад, ще й зараз характер виробничої діяльності в країнах, що розвиваються, має свої особливості. Так, для африканця характерне тяжіння до "рівноваги" між затратами праці і можливим результатом, тобто маючи якусь мету і досягнувши її, він може припинити свою діяльність. Скажімо, якщо врожай перебільшить кількість продукції, достатньої для виживання сім'ї, культури, які залишились, він часом і не прибирає. Іншими словами, для архаїчної свідомості характерне тяжіння до задоволення основних нужд, при мінімізації зусиль та риску [3].

Одного разу почавшись, техніко-економічний процес в розвинених країнах все швидше набирав темпи. Відрив країн, які започаткували індустріалізацію, все збільшувався. За півстоліття, з 1820 до 1870 р., дохід на одну особу в промислово розвинених країнах збільшився в 1,7 раза, за першу половину ХХ століття - в 2 рази, за другу половину - в 3,3 раза. З 1820 по 2000 рр. середній обсяг ВВП на душу населення тут збільшився більш ніж у 19 разів, тоді як в решті регіонів світу лише в 5,5 раза [4]. Конфігурація світового співтовариства докорінно змінилась - воно розкололось на багату Північ і бідний Південь.

Період з початку 50-х років ХХ ст. - це час, коли в розвинених країнах почалось поточно- масове виробництво, яке різко збільшило продуктивність праці і закріпило лідируючі позиції західних держав на світовому ринку. Одночасно все більш помітну