роль починає відігравати наука - вона поступово перетворюється в реальну виробничу силу. Науково-технічна революція значно посилила домінуючі позиції основних капіталістичних країн в міжнародному поділі праці відносно країн, що розвиваються, цим поглибивши розрив між станом місцевих і світових виробничих сил. Через це було зменшено попит на сировинну продукцію країн, що розвиваються, а також уповільнення переміщення із центру на периферію праце-, енерго- і матеріаломістких виробництв.
З іншого боку, в зазначений період розвиток країн, що розвиваються, зазнав негативного впливу цілої низки факторів. Досягнення політичної незалежності, на яку покладалось багато сподівань, не покращило становища колишніх колоній. Навіть навпаки, після довгого періоду перебування під контролем західних держав вони зустрілися з проблемою створення власних державних структур, випрацьовування власної соціально- економічної політики, забезпечення сталої позиції у світовому поділі праці, захист внутрішнього ринку, валютну стабільність і інші відносно сприятливі економічні та політичні умови. В більшості колишніх колоній, особливо в африканських і близькосхідних, були відсутні розвинена політична культура, демократичні традиції і інститути. Нові національні керівники, за рідким виключенням, прийшли до влади або як харизматичні лідери тих чи інших етнічних кланів, або як представники військової верхівки. Не маючи підтримки в масах, останні мали турбуватися про збереження влади за підтримки армії. Це потребувало великих грошей на платню військовим і на їх озброєння.
Такі бюджетні витрати знекровлювали реальний сектор економіки і зменшували обсяги інвестування в економіку. Це також викликало величезні бюджетні дефіцити і високу інфляцію, знецінення національної валюти і збільшення кредитних ставок. Це, в свою чергу, відволікало інвестиційні ресурси, посилювало витікання національного капіталу за кордон, висока інфляція зменшувала споживання населення. Заробітна платня зменшувалася, що посилювало хабарництво. Все це призвело до сповільнення темпів економічного зростання в усіх африканських країнах південніше Сахари, в Океанії, в країнах Південної Азії.
Негативний вплив на економічний, політичний і культурний розвиток країн Третього світу мали нескінченні воєнні конфлікти. Спочатку це були повстання і війни за визволення від колонізаторів, потім територіальні спори і міжетнічні зіткнення. До цього можна віднести безчинства диктаторів, дворові перевороти, корупцію і т. ін. Деякі країни на довгий період перетворювались в арену військових дій, а їх населення втрачало можливість займатись нормальною господарською діяльністю. В Перу громадянська війна продовжувалась 16 років (1980-1996), Ефіопії - 17 років (1974-1991), Бангладеш - 21 рік (1973-1994), в Афганістані - 23 років (1978-2001), на Філіппінах - 24 роки (1972-1996), в М'янмі - 27 років (1968-1995), в Чаді - 29 років (1965-1994). Ці конфлікти стають причиною великих збитків в економіці, соціальному і політико-правовому розвитку країни.
Період другої половини ХХ століття ознаменувався демографічним вибухом, який негативно відобразився на якості життя. Різниця в темпах приросту населення в розвинених країнах і країнах, що розвиваються, пояснюється тим, що показники народжуваності і смертності в останніх значно вищі, але розбіжність у показниках смертності значно нижча, ніж в показниках народжуваності. В результаті середній темп приросту населення коливався в країнах, що розвиваються, в межах 2,3-2,9%, в той час як показник для розвинених країн складає приблизно 0,7% [5]. Пік зростання населення в країнах Третього світу прийшовся на початок 70-х років, після цього темпи стали поступово зменшуватись. Але демографічні процеси дуже інерційні - на фоні зменшення темпів народжуваності тенденція збільшення зростання населення спостерігається протягом деякого часу.
Зростання населення розглядається і як слідство, і як причина бідності. Чи не найголовнішим мотивом високої народжуваності в бідних країнах є можливість часткового зменшення злиденності (діти там починають працювати з 10-12 років) і фінансового забезпечення в старості. Багатодітні сім'ї, в свою чергу, значать швидке зростання населення, важкий тягар утримування непрацездатних, низький рівень заощаджень, інвестицій, уповільнення економічного зростання і, як слідство, ще більші злидні. Таким чином, швидке зростання населення посилює проблему відсталості Третього світу. Крім демографічної, інші глобальні проблеми (екологічна, продовольча, проблема СНІДу, надмірна урбанізація, велика заборгованість) стають фактором консервації відсталості, маючи особливо негативні прояви в Третьому світі. Наявність цих проблем негативно впливає на якість життя.
Сучасні країни Третього світу, як правило, гірше забезпечені сировиною, ніж розвинені країни на початкових етапах свого розвитку. Крім невеликої кількості країн, які мають великі запаси нафти та інших копалин, більшість країн, що розвиваються, бідні на природні ресурси. Це відноситься, наприклад, до багатьох країн Азії, де мешкає майже третина населення світу. Але й там, де є значні ресурси - в окремих районах Латинської Америки і Африки, - для їх вводу в експлуатацію потрібні великі інвестиції. Здійснити їх можливо тільки за допомогою ТНК, що може мати негативні наслідки для цих країн. Здатність країни доцільно використовувати свої природні ресурси залежить від якості і підготовки робочої сили. Населення країн Третього світу набагато менш писемне й освічене, ніж населення західних країн і колишніх соціалістичних країн.
З огляду на вищевказане можна дійти висновку, що стартові умови розвинених країн напередодні індустріалізації не ідентичні стартовим умовам сучасних країн, що розвиваються. Всередині самих цих країн діють фактори, які спричиняють відсталість. Але в умовах збільшуваної тенденції взаємозалежності країн різко збільшується значення зовнішніх факторів для всіх країн світу. Саме дія зовнішніх факторів стала однією з найсуттєвіших умов тих історичних успіхів, якими відмічені