роки незалежного розвитку країн, що розвиваються (від " зеленої революції" в сільському господарстві і швидкої індустріалізації багатьох з них до значного збільшення за короткий термін середньої тривалості життя). При цьому зовнішні фактори мають і негативний вплив на розвиток країн, що розвиваються. Їх дія зумовлена тим, що в світовій політичній і економічній системі бідні країни беруть участь не на рівноправній основі. Індустріально розвинені країни використовували і продовжують використовувати вигоди свого становища для ще більшого збагачення за рахунок бідних країн. Це виявляється в домінуванні багатих країн у світовій торгівлі, в їх можливості диктувати умови трансферту технологій, іноземної допомоги і капіталу в країни, що розвиваються.
Так, міжнародна торгівля великою мірою стимулювала зростання в розвинених країнах. Збільшення місткості експортних ринків збільшило попит на продукцію місцевої промисловості і сприяло виникненню великих компаній. Приток капіталу стимулював виробництво, дозволив урізноманітнити галузеву структуру в цих країнах. Країни Західної Європи і Північної Америки могли брати участь у такому міжнародному обміні на умовах повної свободи торгівлі, руху капіталів і безперешкодної міграції некваліфікованої надлишкової робочої сили.
В Третьому світі зараз інша ситуація. За виключенням невеликої групи країн Східної Азії і Латинської Америки, основна маса країн, що розвиваються, - не експортерів нафти (а також деякі її експортери) - зустрічаються з великими труднощами використання світової торгівлі як стимулятора економічного зростання. Позиції цих країн у світовій торгівлі слабкі, їх експорт зростає повільніше, ніж експорт розвинених країн. Погіршуються і умови торгівлі (відношення цін на імпортні та експортні товари). Щоб хоча б не зменшувати обсяг валюти, яка надходить від продажу експорту, країні, що розвивається, потрібно постійно збільшувати фізичний обсяг експорту. В той же час у розвинених країнах, які мають набагато могутніший науковий потенціал, часто винаходжуються синтетичні замінники природної сировини, яку експортують країни Третього світу. Також країни із розвиненими економіками мають можливість заохочувати іноземні інвестиції на більш вигідних умовах, ніж країни Третього світу. І, що також дуже важливо, в тих галузях, де країни, що розвиваються, якщо і можуть створити конкуренцію (текстильна, швейна, продукти харчування тощо), розвинені країни створюють штучні перешкоди на шляху експорту з країн Третього світу - тарифи, квоти, надмірно жорсткі санітарні вимоги, складні процедури ліцензування тощо. Таким чином, у світовій торгівлі країни, що розвиваються, беруть участь не на рівноправній основі, яка зумовлена двома факторами: по-перше, особливим характером виробничої спеціалізації цих країн, по-друге, контролем над головними потоками цієї торгівлі з боку розвинених країн. Так, багаті країни можуть дозволити собі підтримувати матеріально конкурентоспроможність своїх фірм-експортерів, особливо у відносинах з біднішими країнами, яким це не під силу. Це призводить до згортання виробництва в країні, яка є біднішою, навіть якщо до цього часу вона мала в цій галузі конкурентні переваги, і до визволення її ринку збуту, який багата країна поспішає заповнити. Згідно з даними Доповіді про людський розвиток 1992, усунення торгівельних і інших бар'єрів відносно продукції Третього світу, в результаті яких він позбавляється можливості отримувати щорічно близько 500 млрд. дол., мало б істотно зменшити потребу в наданні кредитів МВФ, Всесвітнього банку [6]. Через всі вищезазначені перешкоди зовнішня торгівля, яка була і є стимулом розвитку західних країн, не є такою для країн, що розвиваються.
Ще одним фактором нерівномірного розвитку є науково-технічний прогрес. Вище було зазначено, що високі темпи зростання в розвинених країнах були пов'язані з масовим застосуванням новітньої техніки і реінвестуванням частини прибутку від цього в нові науково-дослідницькі і дослідно- конструкторські розробки (НДДКР). Такі НДДКР мають за мету вирішення проблеми створення наукомістких продуктів і технологій, де б інтенсивно використовувалась висококваліфікована робоча сила і економилась малокваліфікована праця і сировина. Бідні країни, навпаки, мають потребу в простих працемістких продуктах з нескладною технологією, які не розраховані на місткі ринки збуту. Але в бідних країнах, як правило, бракує фінансових ресурсів і наукового потенціалу для проведення НДДКР, які б відповідали довгостроковим цілям розвитку. А використання технологій, які не відповідають специфіці Третього світу, призводить до консервації економічного дуалізму. В цьому контексті не можна не згадати ще про один фактор, який мав негативний вплив на розвиток, - відтік фахівців з країн, що розвиваються, в розвинені країни. Цей процес є і причиною, і слідством бідності. Країни, що розвиваються, втрачають дефіцитних спеціалістів, на підготовку яких були витрачені чималі кошти, а вигоду від них отримують і без того процвітаючі країни. Крім зовнішньої втечі умів, є і внутрішня, коли фахівці не працюють над вирішенням важливих проблем своєї країни, а займаються проблемами розвинених країн, що є більш престижним.
Однією з найгостріших проблем країн, що розвиваються, на початку нового тисячоліття залишається проблема зовнішньої заборгованості. Необхідністю виплачувати великі суми для зменшення зовнішньої заборгованості можна великою мірою пояснити негативні показники зростання. Кредити і займи видавалися дуже часто під вищі відсотки, ніж для розвинених країн. У великій кількості випадків кошти витрачались неефективно, а інколи і взагалі не потрапляли до пункту призначення. Так чи інакше, але сума, яку повинні були виплатити країни, набагато перевищувала початкову суму. За деякими підрахуваннями, сума, яка була виплачена за обслуговування боргу, в 4 рази перебільшує первинний