Реальний перебіг подій на світовій політичній арені засвідчив, що світ, позбавившись принципів біполярності у багаторівневих взаємовідносинах, перейшов до багатополярності, але з єдиним глобальним центром впливу, яким є Сполучені Штати Америки. Зважаючи на якісно нові тенденції розвитку світового політичного процесу, США перейшли також до кардинального реформування власної зовнішньополітичної концепції, з урахуванням всіх геополітичних та геоекономічних переваг, які вони отримали після зникнення з світової політичної арени Радянського Союзу.

Детермінуючими факторами нової міжнародної політичної системи є: по-перше, становлення концепцій зовнішньополітичних стратегій провідних країн світу паралельно з формуванням нової системи міжнародних відносин; по-друге, зважаючи на тенденції глобалізації, які зародились у ХІХ ст. виключно в економічній сфері, а на сучасному етапі охопили весь спектр взаємовідносин, до традиційних чинників, які обумовлювали характер міждержавних взаємовідносин, безперечно, увійдуть і якісно нові, зокрема: енергетичний фактор, високі інформаційні технології, валютне регулювання, проблема інтеграції країн у провідні економічні інституції; по-третє, руйнація біполярної системи міждержавних взаємин відсунула на другий план страх перед глобальним ядерним конфліктом, але на зміну йому прийшли нові фактори конфліктності: проблема міжнародного тероризму та сепаратизму, проблема розширення клубу ядерних країн, виникнення значної кількості локальних конфліктів, що пояснюється прагненням регіональних центрів сили відійти від положення "молодших" партнерів у дво- та багатосторонніх угодах ініційованих свого часу США й СРСР. Відповідно традиційні регулятори взаємин на міждержавному рівні перестали діяти у нових умовах; по-четверте, для сучасного стану міжнародних відносин характерна певна втрата державою ролі основного актора на світовій політичній арені. Оскільки динаміка розбудови взаємин на рівні міждержавному, регіональному,

субрегіональному та глобальному вивела на провідні ролі орієнтальних факторів міжнародний бізнес, зокрема транснаціональні корпорації, а у якості внутрішньополітичних груп тиску на інституції формуючі основні настанови зовнішньополітичної стратегії - фінансово-промислові угруповання, національно- визвольні рухи, а це, у свою чергу, пов'язано з проявами крайнього націоналізму у деяких державах, крім того, важливу роль у відносинах між державами почали відігравати неурядові організації різного спрямування - релігійні, екологічні, благодійні, правозахисні. Вже зараз у таких компаний, як "Майкрософт", або такої громадської організації, як „Грінпіс", є значні важелі впливу на визначення векторів розвитку політичного процесу на різних рівнях.

Отже, відійшовши від стану „холодної війни", світова система взаємовідносин не констатувалась на рівні стабілізації, а перейшла до нового стану, який за масштабами проявів конфліктності не поступається періоду біполярності.

У цьому відношенні особливу роль відіграє визначення принципів регіональної політики, з точки зору пріоритетності інтересів

глобального центру впливу - США та регіональних центросилових держав. Зважаючи на це, особливої уваги заслуговує Азіатсько- Тихоокеанський регіон, який за своїм економічним, політичним та людським потенціалом цілком реально виступає в якості світового локомотиву.

Специфічною рисою АТР є його визначальна роль у світових економічних процесах на сучасному етапі. За умови збереження сучасних тенденцій, у 2020 р. Азія буде виробляти близько 40% світового ВНП, на долю регіону у 2050 р. буде приходитись 57% світової економіки, згідно з прогнозом ЦРУ, у 2020 р. із шести провідних економік світу п'ять будуть азіатськими, перше місце займатиме КНР з 20 трлн. доларів США, на другому місці будуть знаходитись США - 13,5 трлн., на третьому Японія - 5 трлн., на четвертому Індія - 4,8 трлн., на п'ятому Індонезія - 4,2 трлн., на шостому Південна Корея - 3,4 трлн. [12, с. 269]. Разом з тим, хоча й тенденції інтеграції в економічній сфері є характерними для АТР, у той же час його політичний простір характеризується наявністю значного політико-ідеологічного конфліктного потенціалу, який є залишковим з часів „холодної війни", зокрема це проблемний спектр у взаємовідносинах Росія - Японія, КНДР - РК, КНР - Тайвань, конфлікт навколо островів Спратлі, а також проблема розділених народів. Окрім цього незмінними залишаються структурні елементи системи присутності США у регіоні: військово-політичні союзи з Японією та Південною Кореєю, хоча й скорочений, але все ж таки достатньо дієвий комплекс військових баз.

Ще однією з найхарактерніших рис регіонального політичного процесу, викликаного руйнацією біполярного протистояння, виявилася переорієнтація взаємовідносин у стратегічному трикутнику США - КНР - СРСР (правонаступник - РФ). На сучасному етапі даний трикутник зберігає свою зовнішню форму, але внутрішній зміст його є якісно іншим. Пов'язано це, в першу чергу, з втратою Росією статусу наддержави, а також з перетворенням КНР не лише у регіонального лідера, статус який Пекін підтверджував протягом всієї історії існування "дипломатії трикутника", а утвердженням Китаю у якості провідної держави світу, яка за своїм потенціалом у недалекому майбутньому може стати реальним урівноважувачем впливу США на глобальній світовій арені. Один з провідних американських аналітиків Г. Кіссінджер, аналізуючи перспективи взаємовідносин між КНР та США на рубежі тисячоліть, зазначив: „Ця країна має самий вагомий шанс стати суперником Сполучених Штатів у столітті, яке наступило, але, на мій погляд, не у першій його чверті" [25, с. 154]. Характеризуючи можливості щодо становлення світової системи взаємовідносин на засадах біполярності, науковець підкреслив можливість такого варіанту за умови: „Якщо Китай збереже свою внутрішню цілісність, йому призначено стати великою державою і в такій якості знайти можливість кинути виклик Америці" [25, с. 157]. Показовим у цьому відношенні є аналогічне переконання заступника голови комітету з