У цьому контексті надзвичайно актуальною виглядає проблема розвитку співробітництва між РФ та КНР як на регіональному, так і на глобальному рівні. Головним у цьому відношенні є визначення пріоритетів у двосторонніх взаєминах, концептуальної та практичної основи розбудови російсько- китайських відносин. Характерні тенденції динаміки внутрішньополітичного розвитку як КНР так і РФ визначили основні вектори видозміни їх взаємовідносин як на регіональному, так і глобальному рівні. На сучасному етапі головним завданням Росії на міжнародній арені виступає подолання наслідків геополітичної кризи кінця ХХ ст., а відповідно й адаптація зовнішньополітичної стратегії відповідно до факторів внутрішнього та зовнішнього характеру. Внаслідок розпаду СРСР Росія, яка проголосила себе правонаступником Радянського Союзу, опинилася в ситуації комплексного стиснення, яке виявилося як у геополітичній, так і у економічній сферах, що мало безпосередній вплив на визначення місця держави у світовій системі координат.

Російський ВВП у 1999 р. становив 1,6% загальносвітового, а у 2001 р. - 2,4% (для порівняння: ВВП СРСР у 80-х рр. ХХ ст. - 21%). За даним показником Росія у 2001 р. знаходилась на рівні Пакистану, а доля США, відповідно, становила - 21%, а Західної Європи - 20% [40, с. 68]. Згідно з прогнозом російського Інституту світової економіки та міжнародних відносин у 2015 р. доля РФ буде складати лише 3% за умови збереження темпів економічного зростання на рівні 5-6% [40, с. 68].

Фактором орієнтального впливу на визначення векторів зовнішнього курсу Росії стало і суттєве зменшення національної території, яке при цьому зазнало ще й переміщення центру тяжіння до азіатського регіону, 2/3 її території розташовані на його політичному просторі, 70% російських кордонів знаходяться в Азії. Найбільшим за своєю протяжністю є російсько-китайський кордон (понад 4300 км). При цьому потрібно зважати і на те, що 146-мільйонне населення Росії сконцентроване, головним чином, у європейській частині держави (3/4), а основні сировинні та енергетичні ресурси розташовані в районах Далекого Сходу та Сибіру з достатньо суровими умовами для проживання [41].

Тривалий характер реформування російської економіки призвів до того, що на даному етапі 80% фізичних державних кордонів не мають відповідного обладнання [40, с. 68]. Геополітичним наслідком такого стиснення території стало і обмеження доступу Росії до Світового океану, обумовлене втратою портів на Чорному та Балтійському морях, що, у свою чергу, суттєво підвищило значення далекосхідних портів для національних інтересів Росії.

Зазнав тяжких втрат і військово- стратегічний потенціал країни. Росія втратила понад 300 технологій виробництва озброєння та військової техніки, обсяг виробництва в оборонних галузях становить 8,7% обсягу СРСР. Оборонний бюджет РФ у 2001 р. становив десяту частину китайського оборонного бюджету, шосту - японського, четверту - німецького й сорокову - американського [40, с. 71]. Хоча необхідно зазначати, що у 2005 р. військовий бюджет Росії буде становити 471 млрд. рублів, а з урахуванням соціальних виплат - 573 млрд. Таким чином, реальне зростання військових витрат буде становити 27,6% [42, с. 10]. Проте, незважаючи на дані тенденції диспропорція між Росією та центром глобального світового впливу США, у військовій бюджетній сфері зберігається і надалі. У кінці серпня 2004 р. американський конгрес схвалив підписаний Дж. Бушем обронний бюджет країни на 2005 фінансовий рік, який розпочався у США з 1 жовтня 2004 р. Згідно з прийнятим документом військові витрати збільшаться на 4,5% у порівнянні з минулим фінансовим роком і становитимуть 417,5 млрд. доларів [43, с. 10]. Такі чинники призведуть до того, що у 2015 р. НАТО буде перевищувати РФ за військовою могутністю в 4 рази, Китай матиме абсолютну перевагу, а Японія матиме її у відношенні російського далекосхідного військового угруповання [83, с. 72].

При цьому потрібно зважати, що Росія внаслідок розпаду СРСР зазнала ще й втрат політико-морального характеру у зовнішьополітичній сфері. Адже світосприйняття положення Росії на міжнародній арені як пересічного російського громадянина, так і російського політичного істеблішменту багато в чому залишилось на рівні часів Радянського Союзу, а реальні можливості явно не відповідали існуючому стану речей.

Початок усвідомлення реального нового статусу РФ російською політичною елітою пов'язаний з обранням на посаду Президента РФ В. Путіна. Це знайшло своє відображення у концептуальних документах, які визначають основні напрями зовнішньої політики Російської Федерації. Якщо в „Основних положеннях концепції зовнішньої політики Російської Федерації", підписаних у квітні 1993 р. тогочасним Президентом РФ Б. Єльциним, роль Росії у загальносвітових політичних процесах виз началась, виходячи з статусу великої світової держави [44, с. 17], то нова "Концепція зовнішньої політики Російської Федерації", затверджена Президентом РФ 10 липня 2000 р., виходить з того, що "Характерною рисою російської зовнішньої політики є збалансованість. Це обумовлено геополітичним положенням Росії як найкрупнішої євразійської держави, що вимагає оптимального поєднання зусиль за всіма напрямами. Такий підхід передбачає відповідальність Росії за підтримання безпеки у світі як на глобальному, так і на регіональному рівнях, передбачає розвиток і взаємодоповнення зовнішньополітичної діяльності на двосторонній та багатосторонній