Характерною ж рисою нової концепції стало декларування положень щодо відновлення геополітичного спрямування Росії,

мінімінізуючи втрати шляхом відновлення партнерських відносин з колишніми союзниками по "соціалістичному табору", які були низведені на достатньо низький рівень, внаслідок ейфоричного періоду щодо взаємовідносин із західними "союзниками". Концепцією передбачено активний розвиток взаємовідносин з КНР, Індією, Іраном. При цьому зберігається і західний вектор - розвинені країни Західної Європи та США. Стверджуючи, що відносини з НАТО є важливими у відношенні підтримання безпеки і стабільності на континенті, разом з тим зазначається, що "...політичні та військові настанови НАТО не співпадають з інтересами безпеки Російської Федерації, а інколи і прямо їм суперечать", особливо було підкреслено, що: "Росія зберігає негативне ставлення до розширення НАТО" [45]. У цьому контексті особливо показовим є положення концепції щодо важливості розбудови відносин з провідними азіатськими країнами, зокрема з Китаєм та Індією. Особливим же рядком у даному документі є твердження, що "співпадання принципових підходів Росії та КНР до ключових питань світової політики - одна з базових опор регіональної та глобальної стабільності" [45]. Деталізація зазначених положень стосовно найважливіших сфер національної безпеки РФ знайшла своє відображення у "Військовій доктрині Російської Федерації" (затверджена наказом Президента від 21 квітня 2000 р.) [46], "Концепції національної безпеки Російської

Федерації" (затверджена 10 січня 2000 р.) [47], "Доктрині інформаційної безпеки Російської Федерації" (затверджена 9 вересня 2000 р.) [48].

Таким чином, виходячи з геополітичних, внутрішньополітичних, внутрішньоекономічних реалій, концептуальні напрями зовнішньої політики РФ зазнали кардинальних змін на рубежі ХХ-ХХІ ст. Головним їх змістом є перебудова на основі адаптації Росії до нових своїх вимірів у геополітичному відношенні, а також приведення в адекватну відповідність з економічним та політичним потенціалом країни стратегічних настанов зовнішньополітичного курсу. Зважаючи на це, особливої ваги набуває взаємодія РФ з регіональними країнами-лідерами, а виходячи з її нового геополітичного положення - особливо з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону, де одну з провідних ролей відіграє Китайська Народна Республіка.

Наприкінці ХХ ст. взаємовідносини Росії та Китаю виз начались, з одного боку, системною кризою державності (розпад СРСР), а з іншого, успіхами державних економічних реформ, ініційованих Ден Сяопіном. Внаслідок чого Китай перестав виконувати роль фактора (хай навіть одного з ключових) у російсько-американських відносинах, а набув статусу самостійної держави, яка має реальні можливості впливу на світовий політичний процес.

КНР демонструє стабільно високі темпи нарощування своєї економічної, політичної та військової могутності, тому побудова відносин з КНР на колишніх засадах періоду біполярності просто неможлива. Безперечно, одним з факторів концептуального реформування зовнішньополітичної стратегії Пекіна є морально-політичний. Адже для КНР перегляд її ролі на регіональній та глобальній світовій арені є сворідним переглядом більш ніж столітнього періоду історії, коли Китай був об'єктом іноземної агресії, нерівноправних угод і створення колоніальних анклавів на його території. Професори Мічиганського університету А.Ф. Тернау і У.Р. Девідсон зазначають: „Після майже 150-літнього приниження зі сторони великих держав Китай повинен діяти у відповідності з новим відчуттям себе сильним, рішучим та самовпевненим", що, у свою чергу, обумовлює його прагнення, щоб "...останній світ сприйняв китайські особливості як частину плати за його інтеграцію до світового співтовариства" [43, с. 38-39].

Отже, матриця взаємовідносин, яка дісталась у спадок Москві та Пекіну, виявилася дезорганізованою внутрішньополітичним

характером розвитку двох країн та геополітичними обставинами. Зважаючи на урівняння ролей на міжнародній арені РФ та КНР, але при певній динамічній перевазі Китаю, можна стверджувати, що подальший розвиток орієнтальних векторів російсько-китайських відносин матиме надзвичайну важливість у архітектоніці регіонального політичного ландшафту з відповідною проекцією на характер світової системи взаємовідносин.

Позиції країн на міжнародій арені та характерні тенденції реформування їх внутрішньополітичної системи та національної економічної структури визначають фактори зближення між двома країнами. Для Російської Федерації зближення з КНР є засобом стабілізації та мінімізації втрат, викликаних геополітичними змінами в зв' язку з розпадом Радянського Союзу. Крім того, активна співпраця з однією з країн регіональних лідерів забезпечить підгрунтя для динамічнішого входження РФ до провідних політичних та економічних регіональних інституцій, що, в свою чергу, надасть додатковий імпульс російським економічним реформам. Також, зважаючи на домінуючу роль у структурі експорту Росії продукції високотехнологічних галузей, таких як енергетика та військово- промисловий комплекс, місткий внутрішній китайський ринок є для цих галузей, які переживають економічні труднощі,

надзвичайно важливим. Спільною проблемою для РФ та КНР є забезпечення стабільності у Центральній Азії, оскільки їхніми безпосередніми сусідами є потенційно нестабільні країни мусульманського світу. Саме ця проблема знайшла своє відображення у Декларації голів держав Казахстану, Китаю, Киргизстану, Росії, Таджикистану, Узбекистану - членів Шанхайської організації співробітництва (ШОС) від 29 травня 2003 р., у якій зазначалось, що держави-члени ШОС визнають: "...транснаціональний характер сучасного тероризму, знаходячись на передовій лінії боротьби з його конкретними проявами, дотримуються курсу на взаємне співробітництво і активної участі в зусиллях світового співтовариства у боротьбі з тероризмом" [50].

У свою чергу, в КНР існують свої імпульси щодо налагодження дієвого та прагматичного співробітництва з РФ. Зокрема, джерела (а що особливо важливо, їх першопричини) напруженості, які дістались у спадок від китайсько-радянських відносин, можуть бути ліквідовані на взаємоприйнятних умовах. Військова структура Китаю, яка зараз активно реформується з огляду на сучасні вимоги до збройних сил та відповідності