Дієвим зближуючим фактором є і висока сировинна та енергетична залежність динамічно розвиненої економіки КНР. Так, починаючи з листопада 1993 р., Китай вперше за останні 20 років став чистим імпортером нафти, а зважаючи на характер економічної модернізації, можна передбачити, що ця залежність буде і надалі зростати. Потреби в ній збільшаться з 600 тис. барелів на день у 1993 р. до 3 млн. в 2010 р. [52, с. 451]. Виходячи з цього, Росія може достатньо активно і вигідно використовувати даний аспект співробітництва. Хоча потрібно зауважити, що даний напрям потребує удосконалення та розширення спільної інфраструктури використання енергетичних ресурсів.

Науковий співробітник Гарвардського університету Е.А. Фейгенбаум, аналізучи проблему реалізації енергетичних прагнень КНР, стверджує, що однією з головних цілей збройних сил Китаю є забезпечення постачання до Китаю природних ресурсів, необхідних для життєздатності його економіки на довгострокову перспективу [53, с. 72]. Акцентуючи увагу на цьому аспекті, американський науковець зазначає, що територіальні претензії Пекіна на острови Спратлі пов'язані з тим, що основні морські комунікації щодо постачання енергоносіїв до Східної Азії проходять поблизу цих островів [53, с. 72].

Звичайно, розглядаючи взаємовідносини КНР та РФ, не можна не зважати на присутність у цих двосторонніх відносинах третьої сторони, якою є США. Безперечно, що зростання глобального впливу США на світовій політичній арені виступає каталізатором взаємного зближення між Москвою та Пекіном.

Директор Інституту Східної Європи, Росії та Центральної Азії АН Китаю Лі Цзинцзе вважає, що тенденції сучасного політичного розвитку забезпечили основу для довготривалого стратегічного партнерства між Росією та КНР. На його думку, "Захід, яким керують США, розглядає Росію як потенційну загрозу, намагаючись стримати її розширенням НАТО. В Азії "потенційна загроза" - Китай, на його стримання націлено підсилення американсько- японського союзу. Визначається це чи ні, але подібні "кліщі" ставлять Китай і Росію у схожу стратегічну ситуацію" [54, с. 589].

Таким чином, взаємне зближення між двома країнами є творенням своєрідного важелю протидії гегемоністським настроям

Вашингтона. У той же час цей фактор має і обмежувачі свого периметру дії, головним чином визначені об'єктивними тенденціями глобалізації сучасного світу.

На даний момент активне реформування економічної структури суспільства практично неможливо без підтримання на належному рівні взаємовідносин з одним із глобальних фінансових центрів світу, а відповідно дієвим фактором впливу на світовому ринку - Сполученими Штатами Америки. Саме це і визначає можливі межі конфронтації у взаємовідносинах Пекіна та Вашингтона. Зокрема, взаємний товарообіг складає 120 млрд. доларів [55, с. 25], а 1/3 іноземних інвестицій до китайської економіки є американськими капіталовкладеннями [56, с. 4]. Цей фактор є надзвичайно важливим у контексті того, що 70% населення КНР проживає на селі (за прогнозами ООН, чисельність населення Китаю на 2030 р. складатиме близько 1,6 млрд. чол. [57]), відповідно, у таких умовах життєво важливим для правлячого режиму є збереження існуючих темпів економічного зростання, оскільки їхній, навіть незначний, збій може призвести до соціальної кризи, яка матиме непередбачувані наслідки.

Отже, використання "китайської карти" у російсько-американських відносинах (навіть зважаючи на існуючі проблеми у двосторонніх відносинах США - КНР: проблема Тайваню, проблема дотримання прав людини у КНР, американська військова присутність у АТР) не виглядає достатньо прагматичним у сучасному надзвичайно глобалізованому світі, а дотримання такої політики цілком реально може призвести до ускладнень у відносинах Росії як з США, так і з КНР.

Наслідки ж геополітичного стиснення РФ визначили ще з більшою нагальністю потребу вироблення збалансованого

зовнішньополітичного курсу, де західний вектор аж ніяк не повинен бути пріоритетним по відношенню до східного. Оскільки, залишаючись прихильницею виключно західної орієнтації, РФ не лише втрачає можливості для взаємовигідного співробітництва з азіатськими країнами, але не отримує дивідендів і на Заході, де вона не сприймається у якості рівноправного партнера з цілого ряду причин, до числа яких входять економічне відставання і неврегульованість внутрішніх проблем. Виникла споконвічна проблема концептуального визначення орієнтації зовнішнього курсу Росії, яка за своїм політичним простором є країною євразійською, виходячи з цього, актуальним є проблематика пошуку балансу між двома цивілізаційними утвореннями з метою визначенння свого місця та ролі на Євразійському континенті.

Стосовно ж стратегічних завдань КНР у розвитку взаємовідносин з Росією, то для Пекіна відносини з Москвою є не стільки магістральним напрямом розвитку зовнішньополітичного курсу, скільки частиною більш широкого спрямування на затвердження у якості не лише регіонального лідера, а держави з реальними можливостями визначення основних контурів розвитку світової архітекноніки міждержавних відносин. Забезпечити це можна завдяки нарощуванню економічного та військового потенціалу, що перетворюється відповідним чином у можливості орієнтальних впливів на виміри світової системи безпеки. Разом з тим орієнтація виключно на один центр у вирішенні даної проблеми створює прецеденти надзвичайної залежності однієї країни від країни енергетичного та військового донора. Виходячи з цього, спрямування Китаю на розвиток співробітництва з Росією є своєрідним забезпеченням можливості маневру і створення альтернативи аналогічному спектру

співробітництва із Сполученими Штатами Америки.

Таким чином, на сучасному етапі закінчився період, коли КНР, відіграючи