класифікувати російсько-китайські відносини як важливий елемент політичної реальності міжнародних відносин в Азіатсько- Тихоокеанському регіоні, який виник на основі геополітичних трансформацій кінця ХХ ст., а матиме свою життєздатність, зважаючи на об'єктивні тенденції світу, що глобалізується.

Крім тенденцій глобалізації, зближенню між двома державами сприяють і чинники суб'єктивного характеру. Зокрема, РФ, яка переживає період радикального реформування своєї національної економічної та політичної структури, залишається при цьому постійним членом Ради Безпеки ООН, зберігаючи ядерний статус держави, підтримуючи інтенсивні відносини з провідними країнами світу, володіючи суттєвим потенціалом та ресурсами у всіх областях життєдіяльності, істотним чином впливає на формування нової системи міжнародних відносин. З іншого боку, КНР теж переживає черговий етап економічних реформ та політичної лібералізації країни, що засвідчив XVI з'їзд КПК (8-14 листопада 2002 р.). Незважаючи на значні здобутки у реформуванні економіки політичної лібералізації, є ще досить значних проблем, які потребують комплексного підходу до їх вирішення: диспропорційність розвитку районів Китаю, проблема структурного безробіття, потреба забезпечення сталого поступального розвитку економіки, дотримання прав людини та ін.

РФ, зважаючи на корінну видозміну свого статусу не лише на глобальному та регіональному рівні, а навіть і у двосторонньому співробітництві, прагне інституціонізувати механізм двосторонніх відносин, створивши таким чином структуру взаємодії, яка не дасть жодній з країн кардинально змінювати свій

зовнішньополітичний курс без відповідного консультування з іншою стороною. Президент РФ В. Путін у статті "Росія: нові східні перспективи" підкреслив: "В останні роки у зовнішній політиці Росії відбувся рішучий поворот у бік АТР. Спадкоємність цієї лінії буде збережена... Ми з оптимізмом дивимося у майбутнє і впевнені, що наступне тисячоліття - це час нових можливостей для АТР. А для Росії відкриваються нові східні перспективи, які ми будемо, безперечно, розвивати і активно брати участь у процесі перетворення цього регіону в наш "загальний дім" [58].

І саме на цьому шляху здобутки очевидні. У 1996 р. між офіційним Пекіном та Москвою була досягнута домовленість про проведення щорічних зустрічей на найвищому рівні, регулярних зустрічей прем'єр-міністрів і проведенні постійних консультацій на рівні міністрів закордонних справ. У цьому ж 1996 р. Росія, Китай, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан дійшли угоди щодо здійснення комплексу заходів з укріплення довіри та прозорості на загальних кордонах [51]. Сторонами також скоординовані питання, які стосуються територіальної цілісності країн та проблеми тероризму. Це знайшло своє відображення у Спільній російсько-китайській декларації від 25 квітня 1996 р. [59], у Договорі про добросусідство, дружбу і співробітництво від 16 липня 2001 р. [60], у спільній заяві голови КНР Цзян Цземіня та Президента РФ В. Путіна зазначалось, що "Росія і Китай рішуче підтримують політику і дії один одного в питаннях захисту державної єдності й територіальної цілісності" [61, с. 14]. Важливе значення у цих документах також приділено розбудові відносин між державами з питань стратегічної стабільності з метою зміцнення міжнародної безпеки, глобальної та регіональної стабільності, ця теза знайшла своє втілення у Спільній декларації Російської Федерації та Китайської Народної Республіки від 2 грудня 2002 р. [62]. Всі ці положення регулярно вдосконалюються протягом реалізації програм візитів різного рівня, але спільною основою для них є прагнення країн до побудови світової архітектоніки міжнародних відносин на принципах мультиполярності. У спільній декларації РФ та КНР, яка була укладена під час візиту новообраного голови Китайської Народної Республіки Ху Цзиньтао до Російської Федерації (26-28 травня 2003 р.), підкреслювалось, що "Росія і Китай виступають за багатополярний, справедливий і демократичний світовий устрій на основі загальновизнаних принципів міжнародного права, за гармонійні і раціональні взаємовідносини та співіснування різних держав" [63, с. 9].

Безперечно показовим стосовно того, що відносини між Росією та Китаєм набули характеру якщо не стратегічного партнерства, то стратегічної взаємодії, є візит Президента РФ В. Путіна до КНР, який відбувся 14-16 жовтня 2004 р. Сторони врегулювали питання, яке 40 років було каменем спотикання у двосторонніх відносинах, а саме - питання щодо юридичного оформлення й остаточного встановленння державного кордону між КНР та РФ [64]. Результатом зустрічі на найвищому рівні стало підписання Спільної декларації та затвердження Плану дій по реалізації Договору про добросусідство, дружбу та співробітництво, який передбачає розвиток взаємовідносин по всіх життєво важливих економічних галузях та сферах політичної діяльності [65; 66]. Оцінюючи та аналізуючи результати двосторонніх переговорів, голова КНР Ху Цзиньтао зазначив: "Поглиблення стратегічної взаємодії між двома країнами є стратегічним вибором наших двох країн". У свою чергу, Президент Росії В. Путін вказав, що головний результат цієї зустрічі можна оцінити як „...саміт проривних рішень... Це у повній мірі відображає стратегічний характер наших відносин" [64].

Таким чином, по-перше: динамічні процеси трансформації геополітичної ситуації, а крізь її призму - і регіональної розстановки сил виступили каталізаторами творення відповідної структури взаємовідносин КНР - РФ, головною змістовною парадигмою якої є контроль над виконанням положень, що регулюють розвиток двостороннього співробітництва, аналіз,