Найважливішими показниками

неототалітаризму як доведеної до крайності і розповсюдженої на свідомість форми соціального контролю є наростання раціоналізму в суспільній свідомості й організації, а також зростання організованості різних сфер суспільного життя. Його прояви є свідченням того, як максимальне розкріпачення людини завдяки технічному прогресові обертається його максимальним духовним поневоленням. Квазідемократичні механізми в умовах неототалітаризму дозволяють формально легітимізувати і камуфлювати неототалітарну владу за допомогою процедури "народного волевиявлення" і демократичної фразеології, здійснювати під прикриттям гасел свободи політику світового гегемонізму, втручатися у внутрішні справи і зневажати суверенітет держав. Вираженням глобального неототалітаризму, який формується, є також порушення рівноваги гілок державної влади, що виразилося в ослабленні законодавчої влади на користь виконавчої.

Глобальний неототалітаризм передбачає пірамідальний устрій світової влади. У результаті утворення єдиної піраміди, заснованої на зрощенні політичної, фінансово-економічної, інформаційно-духовної влади, на перший план виходить боротьба за місце в ній. У цій боротьбі роль головного інструменту відіграють технології глобального конструювання, спрямовані не на адаптацію до глобальних реалій, а на їх формування в інтересах глобальних гравців.

Посилення процесу концентрації світової економіки породжує перспективу відриву вершини "глобальної піраміди" від ії підвалин. Складається ситуація, коли глобальна економіка усе більш перешкоджає відсталим країнам піднятися до рівня розвинених і навіть скоротити відрив від них, що породжує нове соціальне протистояння, яке явно виявляється на міжнародній арені, де співтовариству постіндустріальних країн протистоять держави Третього і Четвертого світу. Це є першою об'єктивною передумовою кризи системи глобалізму. Другою передумовою є глибока й усе більш зростаюча диспропорція між новими інформаційними і традиційними секторами економіки. Ці та інші кризові тенденції супроводжуються могутніми імпульсами орієнталізації, що створюють глобальну альтернативу західній, американоцентристській моделі мондіалізації.

Відновлення глобальної біполярності зі сходженням китайської могутності створює геополітичну передумову кризи мондіалізації, яка ґрунтується на однополярній моделі глобального світу. Оскільки Китай не відмовляється від своєї ролі лідера світу, що розвивається, тобто лідера тієї глобальної більшості, яку не задовольняють існуючі системи глобалізму і мондіалізму, то очевидно, що у протистоянні США і Китаю знайдуть втілення основні суперечності глобалізаційного процесу.

Криза мондіалізації означатиме кризу політичної системи мондіалізму, яка є продуктом розвитку першої. Найголовнішою проблемою, з якою не впоралась система мондіалізму - зростаюче глобальне соціальне протистояння як усередині національних держав, так і по лінії "постіндустріальний світ - решта країн світу". Система мондіалізму парадоксальним чином зорієнтована на антисистемні шляхи вирішення конфліктів і суперечностей, оскільки реально в ній домінують не інтеграційні зв'язки, а процедури виключення, що ставлять "держави-вигнанці" та їм подібних у позасистемні рамки. Процедури виключень і обмежувальні стандарти руйнують ліберально-демократичні засади політичної системи мондіалізму. Її ідеологічне обґрунтування безпосередньо пов' язано з ідеалами рівності націй та їх права на спільне творення майбутнього, що знайшло відображення у принципах ООН. Це була єдино можлива ціннісна основа побудови універсальної системи, покликаної забезпечити потреби глобальної модернізації.

Відмова від глобальної модернізації означає втрату можливості реалізувати на демократичних засадах мондіалістський ідеал глобального управління. У свою чергу, це руйнує інтегративні можливості системи. Нині в основі діяльності сучасних інститутів глобального управління лежить суперечність між формальною рівністю та фактичним елітаризмом. Криза демократії, яка виражається у подвійних стандартах та спробах впровадження різноманітних форм "керованої демократії", є тому ідентифікаційною ознакою кризового характеру системи мондіалізму. Ці кризові тенденції йдуть від центру на периферію, від глобальних інститутів на рівень національних держав. Всюди демократична риторика приховує антидемократичний зміст політичного процесу.

На глобальному рівні ігнорується право народів вільно і самостійно визначати шлях розвитку та формувати власні уряди, і права більшості громадян на захист їх способу життя, і вирішення окремих соціально-економічних та екологічних проблем. Це виражається в ігноруванні права більшості народів і держав світу на вибір моделі (стратегії) глобалізації, яка нині визначається лише однією шостою частиною населення планети. Інтеркратія, використовуючи глобальну, але роз' єднану більшість, захоплює у свої руки контроль над поточним процесом прийняття глобальних рішень від її імені, при цьому тут можливості більшості контролювати правлячу верхівку ще більш обмежені, ніж на рівні національних держав. Сформульований Р. Міхельсом "залізний закон олігархії" знаходить своє підтвердження в умовах політичної системи мондіалізму. Специфікою його дії на цьому рівні є те, що олігархізація відбувається саме в умовах зростання фрагментації глобального суспільства як об' єкта глобального управління й ідеального суб' єкта глобальної демократії. Це збільшує можливості для маніпулювання з боку глобальної наддержави та глобального правлячого класу, в інтересах якого вона діє. Однак саме тут на шляху безкризового втілення цього закону постають природні обмеження: умовою олігархізації, які зумовлюють неможливість координованих дій об'єктів глобального управління, що в свою чергу веде до управлінської кризи.

Інтеркратія є рушійною силою формування нового тоталітаризму, вона спирається на фінансовий капітал і контроль над інформаційними ресурсами і комунікаціями. Можливості протидії такій небезпечній спрямованості світового політичного процесу визначаються здібностями до глобального об' єднання демократичних сил і вироблення ними ефективних і реальних альтернативних моделей світоустрою, що не заперечують глобалізацію, а придають їй "людське обличчя". Їх успіх у першу чергу залежить від здатності ефективно використати об'єктивні тенденції світового розвитку, що містять у собі можливості реалізації альтернативних