Русі. У ній правив галицький князь Данило, який у 1253 р. отримав від папи Римського Іннокентія VI королівську корону. Утім, ця корона не вплинула на зміни в ситуації його держави. З іншого боку, надання корони було важливим актом, що підкреслив політичну, господарську та культурну роль Русі на Європейському континенті. Цей жест мав символічне значення. Варто підкреслити, що в історії Польщі, після останньої коронації Болеслава Хороброго в XI ст., нова поява корони сталася пізніше - з так би мовити, перехідним характером у часи Пшемислава I на постійний після 1320 р., себто після коронації Владислава Локетка. Згаданий уже Данило Галицький намагався провадити збалансовану політику щодо сусідів. З цією метою, з одного боку він, утримував близькі стосунки з римсько- католицькими країнами Західної Європи, наприклад, із Польщею, а з іншого боку - вів власну політику щодо Візантії. Однак, незважаючи на конфлікт релігійного характеру, віддалення від себе східної й західної церков, взаємозв' язки та взаємовпливи православ' я і латинської культури й надалі були сильними. В історії польсько-українського сусідства співпраця та водночас і конфлікт існують і до сьогодні через той факт, що місто Холм, а також оборонний замок у Львові - місті, що стало об' єктом особливо запеклих суперечок XX ст., заклав князь Данило Галицький. Після того, як на підставі заповіту князя Болеслава Тройдентовича (Юрія II) у 1349 р. рицарі Казимира Великого зайняли Червону Русь та Волинь, а до 1366 р. ще й Поділля, у 1356 р. Львів здобув маґдебурське право. У цьому аспекті великої глобальної політики співпраця та конфлікти тягнулися впродовж наступних століть аж до сьогодні - через Брестський договір 1918 р., який передав Холмщину Україні та оборону Львова в 1918 р. польськими "Орлятами". Монгольська навала 1240-1241 рр. з європейської точки зору була катастрофою. Хвиля руйнувань та грабунків накрила не лише руські та польські землі, але й територію Чехії, Угорщини, Сербії та Болгарії. Саме в цей час землі Польщі та України почали відігравати в Європі роль європейського передмор'я, природного бар'єру, який оберігав Європу від монгольського, а згодом турецького нашестя. З часом ці землі стали заборолом і перед московською навалою, оскільки на межі, XV- XVI ст. володарі Москви почали збирати під свій скіпетр руські землі. Виник і інший аспект сусідства після того, як у кінці XIII - першій половині XIV ст. частина руських земель перейшла під владу Великого князівства Литовського, а інша частина - під владу Королівства Польського. Впливи та загальна роль, яку грали у Великому князівстві Литовському князі із руської династії Рюриковичів, стали настільки великими, що, наприклад, офіційною мовою держави, аж до самого кінця існування Великого князівства була руська мова. Політичні та культурні зв'язки з Руссю спричинилися до своєрідної європеїзації Литви. Започаткована влітку 1385 р. у Крево польсько-литовська унія, за твердженням низки істориків, була найважливішим договором у цілій історії Польщі. Ця угода визначила напрямок дій Польщі на Сході на наступні століття, а заразом запропонувала форму співпраці між поляками та іншими народами, які згодом створили Річ Посполиту. Польська держави пішла по шляху багатонаціональності. У такий спосіб зародилося зближення з литовцями та українцями, а в XX ст. - з білорусами. У процесі зближення Польщі з Великим князівством Литовським, у якому таку велику політичну, культурну та суспільну роль відігравала Русь, потрібно вбачати визначення східної межі західної, а заразом і європейської цивілізації. У рамках Великого князівства Литовського руські землі користувалися значним ступенем автономії. Це становище змінила лише польсько-литовська унія 1569 р. Зміни в становищі земель, які називали "українними" - "окраїнними" (Поділля, Україна) відбулися внаслідок їх переходу до корони Польської, що потягло за собою процеси швидкої полонізації місцевої руської шляхти та поступовий її перехід до римсько-католицької віри. Невдовзі це викликало ще низку додаткових поділів. Саме тоді, в другій половині XVI ст., з'явилося визначення, яке стало свого роду політичним каноном польської шляхти: "Gente Ruthenus natione Polonus" ("Руського роду, польської нації"). Така формула означала, що форма природного зв' язку з найближчою батьківщиною, наприклад, традиційною етнічною вітчизною, стала частиною загальної ідеології, а саме державної ідеології Шляхетської Речі Посполитої Обох Народів. Ось у такий спосіб згадана Люблінська унія, яка перетворила землі Шляхетської Польщі та Литви на Річ Посполиту Обох Народів, визначила політичне становище політичного класу, що набирав силу від перелому XIV і XV ст. Цим класом була шляхетська нація. Варто зазначити, що порівняно із іншими державами Європи Річ Посполита Обох Народів володіла найчисленнішим політичним класом, який налічував близько 10% загального числа мешканців країни у XVIII ст. Шляхетська нація, еліта Речі Посполитої, яка мешкала на "східній стіні", дуже швидко полонізувалася. Однак це явище мало