УДК 327.(477)

Дудко І. Д.

ЕТНОКУЛЬТУРНИЙ ЧИННИК

І ПЕРСПЕКТИВИ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ОРІЄНТИРІВ УКРАЇНИ

Стаття спрямована на кореляційний аналіз перспектив інтеграційних орієнтирів та етнокультурних особливостей сучасного суспільства України.

Ключові слова: інтеграція, етнокультурні особливості, Україна.

Статья направлена на анализ соотношения перспектив интеграционных ориентиров и этнокультурных особенностей современного общества Украины.

Ключевые слова: интеграция, этнокультурные особенности, Украина.

The article is dealing with correlation analysis of perspectives of integration orientations and ethno-cultural peculiarities of a contemporary society of Ukraine.

Key words: integration, ethno-cultural peculiarities, Ukraine.

Президентські вибори 2010 р. вкотре актуалізували проблему зовнішньополітичних орієнтирів України відповідно до політичних і соціокультурних позицій як політичної еліти, так і пересічних громадян України. Мова іде про відверте тяжіння представників новообраних державних структур (як на рівні президентської влади, так і коаліції Верховної Ради), а за цим й більшої частини суспільства східних регіонів до російської політичної і традиційної культури і в цьому відношенні проросійських інтеграційних орієнтирів із одночасним самоусвідомленням значною частиною українського бомонду (насамперед опозиції), що відображає на сьогодні устремління переважної більшості громадян центральних і західних регіонів України до європейських політичних і культурних тенденцій із одночасним визнанням в якості пріоритету західного інтеграційного вектору.

Зовнішньополітичний чинник, пов'язаний з процесами етнополітичної і культурної ідентифікації українського суспільства був і залишається, таким чином, одним з найбільш складних і суперечливих аспектів внутрішньополітичного розвитку України, причому ситуація засвідчує, що спроби окреслити чіткі зовнішньополітичні орієнтири з боку державних структур країни будь-то у східному чи західному векторі виявляють не просто суттєві розходження в ментальних уявленнях, психологічних і політичних позиціях українців різних регіонів, а кризовість дії державного механізму, що загрожує не тільки можливості визначення дієвих зовнішньополітичних пріоритетів, а й загальному стабільному стану країни.

Зазначимо, що гострота зовнішньополітичного чинника в системі індентифікації українського суспільства почала відверто виявляти себе від проголошення незалежності країни в 1991 р., хоча протягом 1991-2010 рр. не мала однаково негативних вимірів щодо розвитку внутрішньополітичної ситуації та реалізації зовнішньополітичних орієнтирів країни. Так, проголошення по суті в деяких основоположних документах, і зокрема «Основних напрямах зовнішньої політики України» (1993 р.) принципу багатовекторності як платформи зовнішньої політики країни дещо нівелювало протягом першого десятиліття гостроту вищезазначеного, тоді як визнання від початку 2000-х рр. з точки зору чинних в зовнішньополітичній й безпековій сфері державних документів - Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу (1998 р.), Державної програми про співробітництво з НАТО (2001 р.), Стратегії України щодо НАТО (2002 р.), Військової доктрини (2004 р.) із внесеними змінами щодо останної (2005 р.) - пріоритету євроатлантичної інтеграції України - заклало підвалини кризовості взаємодії прихильників та супротивників західного зовнішньополітичного вектору України як на рівні політичних кіл, так і громадянського суспільства України

Останнє знайшло особливо виразного прояву протягом президентської кампанії 2004 р., ставши відтоді (включно з подіями, які передували або наслідують президентські вибори 2010 р.) основою перманентного протистояння політиків і громадян суспільства різних регіонів щодо відповідності євроатлантичного чи альтернативного йому східного (проросійського) зовнішньополітичного вектора інтересам України як держави-посередника між Сходом і Заходом.

Виникає, однак, питання щодо доцільності чіткого визначення зовнішньополітичних пріоритетів країни на етапі, коли ідентифікаційні процеси суспільства не дійшли завершеного вигляду та не набули характеру консолідації нації?

Аналіз як внутрішньополітичної, так і зовнішньополітичної ситуації України в аспекті загальносвітових процесів кінця ХХ - початку ХХІ ст. засвідчує, що для чіткого визначення зовнішньополітичних орієнтирів країни, причому з урахуванням євроатлантичного вектору існували серйозні передумови.

Це, по-перше, неефективність багатовекторного зовнішньополітичного курсу як політики, що загрожувала перетворенням України на сіру буферну зону між Сходом і Заходом або, конкретніше, різновекторними, за своїм характером, принципами організації та функціонування економічними (СНД, ЄС) та військово-політичними (ОДКБ, НАТО) союзами. Так, взаємодія, але не повна інтеграція України із зазначеними структурами не тільки обмежувала можливості ії економічного та військово- політичного співробітництва з передовими країнами, а й виводила Україну поза межі великої європейської та загальносвітової політики з урахуванням поступового обмеження інтересу до України або формування нерівноправної політики до неї з боку тих держав (РФ, США) або блоків держав (СНД, ОДКБ - ЄС, НАТО), що відігравали в цій політиці відчутну, якщо не провідну роль.

По-друге, це поглиблення загальносвітових інтеграційних процесів, що об'єктивно окреслювали можливості економічного, політичного, соціального, національного прогресу будь-якої держави, і насамперед такої (за прикладом України), що перебувала на модернізаційному етапі свого розвитку, тільки в межах стійких та перспективних (з урахуванням викладених чинників) міждержавних формувань.

Показово, що такі перспективи об'єктивно пов'язувалися державним керівництвом України з процесом інтеграції країни до Європейського Союзу як об'єднання, що попри внутрішні економічні труднощі через приєднання до союзу низки посткомуністичних країн, виявило тенденцію до розвитку політичного плюралізму, збереження національних традицій окремих країн. На противагу цьому запропоновані проекти економічної інтеграції з боку Москви - як в межах СНД, так і надалі в межах ЄЕП, бувши мотивованими авторитарною ідеєю підпорядкування тенденцій розвитку інших держав позиції Росії, не гарантували ані політичної демократії, ані національного відродження України, а за цим - не могли визначити за пріоритет східний вектор зовнішньої політики країни.

По-третє, це необхідність чіткого окреслення безпекової політики України за умов її денуклі- аризації та водночас нестабільного та час від часу кризового характеру відносин