Так, не можна не визнати, що саме зростання військового та більше - ядерного протистояння Росії та США - тенденції, що супроводжувалась посиленим від другої половини 1990-х рр. економічним і політичним тиском на Україну з боку РФ, стали засадою відмови країни від позиції багатовекторності із орієнтацією на входження в оборонний Північноатлантичний альянс.

Аксіомою для українських аналітиків і політиків в цьому плані стало те, що національна безпека України могла б бути забезпеченою або за допомогою могутнього (бажано ядерного) потенціалу стримування, або за рахунок участі у впливових і потужних воєнних блоках чи альянсах [1, c. 57; 2-6]. Так, якщо відмова України від засобів ядерного стримування та її приєднання до ДНЯЗ не гарантували, як показала практика, формування самодостатньої системи безпеки, без'ядерна Україна могла б розраховувати на успіх у протистоянні з ядерною державою за умов, що таке протистояння відбуватиметься за військово-політичної допомоги з боку іншої ядерної держави чи союзу держав.

Якщо додати до цього й те, що Україна не володіє достатнім неядерним еквівалентом можливостям тактичної ядерної зброї, і питання в тому, чи може він існувати в природі взагалі [7], єдиним виходом для надійного гарантування безпеки України стало вдатися до союзницьких відносин із стороною, яка має адекватний сучасним загрозам розмір ядерних сил.

Таким союзником для прозахідноорінтованих політиків виступав Північноатлантичний альян, членство в якому, за прикладом посткомуністичних країн, могло б окреслити більш чіткі перспективи вступу до Європейського Союзу, а за цим завершити процес євроатлантичної інтеграції України.

Але якщо вищевикладене, попри серйозне теоретичне обґрунтування, не знайшло реалізації на практиці як через зовнішньополітичний (позицію Росії та окремих країн-членів НАТО), так і внутрішньополітичний (позицію значної частини українського суспільства) чинники, на яких принципах має будуватися зовнішня політика України, враховуючи ідентифікаційні процеси суспільства?

Для більшості чинних урядовців - це повернення до тісної економічної й військової співпраці України з РФ із перспективою подальшої інтеграції України у керовані Росією економічні (ЄЕП) і навіть військові (ОДКБ) інтеграційні об'єднання. Для підтримки цієї позиції висуваються тези щодо російської «ядерної парасольки» як перспективи безпекової політики України та значних економічних і фінансових пільг як перспективи зростання добробуту і, в цьому плані, нівелювання етнопо- літичних розбіжностей громадян України.

Проте чи вартий такий інтеграційний пріоритет фактору обмеження суверенітету або, навіть більше того - втрати незалежності України як тенденції, підтвердженої не тільки досвідом українсько- російських союзницьких відносин минулого, а й характером найновітніх домовленостей сторін, де поглиблення економічних, військових, політичних відносин по лінії Україна - Росія спрямовано, насамперед, на реалізацію російських, а не українських стратегічних інтересів.

Мова може йти при цьому не тільки про долю однієї України, а й Європи в цілому за умов підпорядкування українського економічного, військового, енергетичного потенціалу Росії та посилення за цим імперських тенденцій останньої. Так, якщо врахувати, що Російська Федерація після розвалу СРСР почала чітко перебирати на себе від імені керівництва країни функції нового геополітичного центру, а від певного часу, а саме - рівня 20052008 рр. - почала позиціонувати себе як новий центр сили [8-9], що за багатьма параметрами протистоїть традиційним цінностям й інтересам Європи (а з урахуванням трансатлантичного напряму - Європи і США), політична різнопо- люсність або навіть протистояння суб'єктів міжнародних відносин не відкидаються за перспективу європейської і світової політики. Специфічним аспектом зазначеного може стати й поступове втягування в це протистояння України як фактору, що загрожує не тільки її політичним, а й демократичним завоюванням.

Так, якщо визнати, що найбільшим ціннісним орієнтиром українського суспільства є збереження політичної незалежності України, європейський напрям так чи інакше має залишитися серед пріоритетів зовнішньополітичного курсу країни. Але, чи можливо трансформувати цей курс таким чином, щоб він не роз'єднував українське суспільство, а сприяв опрацюванню в межах українських громадян єдиних ціннісних і моральних орієнтирів?

Зазначимо, що патовість трансатлантичного або проросійського інтеграційного напрямку, повертають багатьох сучасних науковців до питання про нейтралітет або, з іншої сторони, позаблоковий статус України як систему міжнародного позиціонування, яка змогла б розв'язати існуючі протиріччя щодо інтеграційних орієнтирів України з урахуванням сучасних тенденцій провідних держав до утворення глобальних або регіональних економічних і без- пекових союзів і водночас не суперечити характерним для українців тенденціям самоідентифікації?

До сфери наукового аналізу в даному відношенні береться модернізований погляд на нейтралітет, що на відміну від його класичного (на прикладі Швейцарії) тлумачення як неучасті у будь-яких союзах, не виключає економічної і безпекової складової. Показовою в цьому плані є модель нейтралітету, притаманна таким членам Євросоюзу як Австрія, Швеція, Фінляндія, Мальта, Ірландія, як країнам, що, поряд із залученням до інтеграційних зв'язків в межах ЄС, беруть участь (окрім Мальти) у формуванні та розвитку Спільної зовнішньої та безпекової політики як однієї з трьої складових Союзу, мають високий рівень співробітництва з НАТО. Деякі з названих країн (Австрія, Швеція, Фінляндія) не виключають, з огляду на позицію впливових в межах цих країн політичних сил, поступової транформації їх нейтрального і поза- блокового статусу із можливістю приєднання у майбутньому до Північноатлантичного альянсу [10, с. 24-78]

Деякі аспекти такої міжнародної позиції можуть представляти