Установлюючи нові, рівноправні стосунки зі своїми сусідами, здійснюючи легітимацію своїх кордонів, нація тим самим утворює новий геополітичний простір із необхідними в такому випадку геополітичними вимірами, орієнтаціями, векторами та рівновагами, що само по собі вже впливає й на міжнародну геополітику.

Власно кажучи, вже сам факт появи на міжнародній арені України як самостійного, суверенного суб'єкта значно змінив геополітичну ситуацію у світі. Невипадково З. Бжезинський назвав цей факт третьою за своєю значимістю подією в XX столітті після розвалу Австро- Угорської імперії в результаті Першої світової війни та розколу світу на два протилежних табори внаслідок Другої світової війни.

Характеризуючи геополітичне положення України, слід звернути увагу ще на одну його особливість, яка викликає досить палкі суперечки в українських наукових колах. Ідеться про те, що серед науковців немає одностайної думки щодо регіональної, так би мовити, «приналежності» України. С. Пирожков, наприклад, вважає, що Україна є регіональною, виключно європейською державою, тобто її власні національні інтереси виявляються через загальноєвропейські структури [3, с. 31]. Водночас інші науковці (Ф. Рудич, О. Дергачов) схильні розглядати її як державу бірегіональну. «Специфіка геополітичних координат України, - зауважує Ф. Рудич, - полягає в її належності одночасно до двох регіонів - Європи та Євразії, причому в обох Україні належить периферійне положення» [3, с. 32]. При цьому, на думку О. Дергачова, Україна найбільшою мірою зацікавлена в утвердженні власної бірегіональності і підтриманні стабільних конструктивних міжнародних відносин як у східному, так і в західному напрямах, оскільки це надає їй можливість перетворення на своєрідний геополітичний центр, міжнародний вузол комунікаційних зв'язків, який об' єднує і пов'язує народи Сходу і Заходу, Азії і Європи. Внаслідок особливостей свого геополітичного розташування Україна є тією державою, яка створює «критичну масу» для реалізації будь-яких великих проектів на євразійському просторі, у Східній та Південно- Східній Європі, у Балто-Чорноморському та Чорноморсько-Балтійському регіонах. Водночас статус України як держави середнього рівня в світовій ієрархії свідчить про те, що Україна має недостатньо так званої «структури сили» для того, щоб суттєвим чином впливати на процеси у глобальній системі міжнародних відносин. Ця обставина має своїм наслідком постійно зростаючий тиск на Україну як з боку Росії, так і з боку США та Європейського Союзу з наміром перетворити її у своєрідну картку у своїй геополітичній грі. Такі намагання є результатом зміни конфігурації сил як на глобальному, так і на регіональному - європейському рівні. Подібна ситуація, пише з цього приводу В. Манжола, «є викликом для України, вона має свої «мінуси» та «плюси». До перших належить ризик конфліктної ескалації протиріч між «полюсами» і загальної дестабілізації європейського регіону, що загрожує катастрофічним зменшенням простору для зовнішньополітичного маневру України та посиленням її залежності від «сильних світу». До «плюсів» за умов відродження політики мультиполярного балансування можна віднести нові можливості захисту власних інтересів» [4, с. 14]. В останньому випадку йдеться про можливість ведення власної геополітичної гри, використовуючи суперечки між провідними центрами геополітичної сили.

Доводиться, на жаль, констатувати, що поки внутрішньополітична ситуація в Україні не дає підстав сподіватися на те, що вказані «плюси» візьмуть верх над «мінусами». Ситуація ускладнюється тим, що для нашої країни, як зауважує О. Дергачов, проблема визначення природного місця на міжнародній арені, набуття чітких характеристик як суб'єкта міжнародних відносин практично не детермінована якоюсь концептуальною спадщиною, а тим більше - державною традицією. І тому «для неї значуща, насамперед, реальна тканина зв'язків зі зовнішнім світом. Сьогодні ці зв'язки розвинені негармонійно і потребують істотних змін. Так само і сприйняття України світовою спільнотою ґрунтується на вкрай суперечливих досягненнях її незалежного розвитку, непевних геополітичних орієнтирах, системі цінностей та пріоритетів, що їх сповідує політична еліта» [5, с. 34]. Цілком справедливими в цьому відношенні є слова О. Вітер: «Термін публічного запрошення України до лав ЄС є прямо пропорційним градусу конфліктів всередині країни» [6, с. 6]. Потенційних партнерів України на Заході не може не непокоїти нестабільність внутрішньополітичної та економічної ситуації в країні і доки ця проблема не буде вирішена шляхом здійснення глибоких соціально - економічних трансформацій та зміцнення громадянського суспільства, внутрішні характеристики будуть залишатися перепоною, що заважає цивілізованому світові розглядати Україну як рівноправного партнера і сприяти намірам використовувати її лише як політичну картку, як своєрідний санітарний кордон або буферну зону. Так американський політолог С. Хантінгтон розглядає Україну як державу, що локалізована на узбіччі між двома протилежними цивілізаціями, примирення яких не передбачається. Вона безпосередньо розділяє ті країни, які є кандидатами на вступ до НАТО, і Росію, яка там ніколи не буде, і тому Україна має відігравати роль санітарного кордону.

Країнами Заходу Україна розглядається саме в її євразійському вимірі - або як «санітарний кордон» щодо загрози зі Сходу, або як місток для зносин із Близьким і Середнім Сходом, що утворює, на думку співробітника Вашингтонського інституту стратегічних і політичних досліджень В. Сокора, функціональний агрегат на новому кордоні Євроатлантичного співробітництва. Цей агрегат забезпечує коридор для транзиту енергоресурсів

Каспія в Європу, а також постійний коридор для американських збройних сил і сил НАТО для проведення операцій