у Середній Азії та в глибині Близького Сходу. А Україна має служити продовженням цього коридору для забезпечення стратегічних задумів США і НАТО в Євразії, а також бути спроможною у будь-який час прийняти участь в операціях, які проводять США і НАТО, включаючи ті, які не схвалені Москвою.
Навіть З. Бжезинський, симпатії якого до України достатньо відомі, не уникає прагнення відвести Україні роль «буферної зони», яка б допомогла «трансформувати» Росію. Вважаючи Україну геополітичним центром Центральної та Східної Європи, він у той же час підкреслює, що найважливішим аспектом незалежності України є її вплив на Росію. При цьому в трохи завуальованій формі він висловлює сподівання, що існування незалежної України може бути вигідним для США, насамперед, як фактор послаблення міжнародних позицій Росії.
Отже, високо оцінюючи те геополітичне становище, яке займає Україна, західні політики і політологи схильні розглядати відносини з нею, насамперед, через призму своїх відносин із Росією, а в геостратегічному вимірі - як головний аванпост перед Євразією в цілому. Не доводиться сумніватися, що подібні перспективи не тільки не відповідають національним інтересам України, але і є загрозливими для неї з огляду на небезпеку опинитися між молотом та ковадлом у разі зменшення вакууму і зростання тиску в її геополітичному довкіллі.
Особливості геополітичного положення України вимагають концентрації зовнішньополітичних зусиль на створенні і розбудові надійних міжнародних механізмів безпеки на двосторонньому, субрегіональному, регіональному і глобальному рівнях і, відповідно, на розвитку широкого співробітництва з іншими державами, насамперед, сусідніми та міжнародними організаціями, включаючи військово-політичні, з метою підвищення передбачуваності й довіри, побудові всеохоплюючих і ефективних механізмів регіональної безпеки у Європі та вдосконалення існуючих у рамках ООН механізмів глобальної безпеки. Але при цьому максимальною мірою використати переваги свого геополітичного положення з метою рішучого відстоювання національних інтересів.
Виходячи з аналізу сучасної геополітичної ситуації, розстановки сил на міжнародній арені, своїх об'єктивних можливостей і геополітичного положення Україна має реальні передумови утвердитися в ролі регіонального політичного лідера. Для цього, разом з урахуванням закономірних амбіцій і національних інтересів, їй треба поступово посилювати конструктивний вплив на загальну ситуацію в регіоні, до якого вона належить. Важливу роль тут може відіграти активне співробітництво й лідерство України у Балто-Чорноморському партнерстві, оскільки з огляду на своє геополітичне положення Україна є природним посередником між регіонами Балтійського і Чорного морів. Розширення зв' язків між Півднем і Північною Європою сьогодні настільки відповідає потребам часу, що за пасивності України роль посередника може перебрати на себе інша держава. Відтак, ми можемо стати свідками класичної і, на жаль, далеко не першої ілюстрації невикористаних можливостей. Співробітництво за лінією Північ- Південь сприятиме зміцненню безпеки в частині Європи між Балтійським і Чорним морями, що є надзвичайно важливим для України як у політичному, так і в економічному відношенні [7, с. 66].
Не менш перспективним для України є Чорноморсько-Каспійський напрямок розвитку співробітництва з країнами цього регіону, в якому у нашої країни є всі можливості відігравати провідну роль як важливого транспортного коридору, який сприяє диверсифікації паливно-енергетичних потоків. У цьому відношенні дуже важливим є подальший розвиток співробітництва та укріплення ролі такої міжнародної організації як ГУАМ, ініціатором створення якої була Україна, і яка сьогодні продовжує нарощувати зусилля щодо зміцнення співробітництва в рамках цієї організації.
Дуже важливою з точки зору підвищення міжнародної ролі України є активізація її участі в роботі Організації Чорноморського співробітництва. Тобто, як бачимо, напрямки міжнародної діяльності України є дуже різноманітними, але головними серед них є все ж таки, які, насамперед, визначають її роль як стратегічної держави, що, за висловом американського генерала В. Кернана, може стати магнітом, який зведе до купи Східну та Західну Європу. Ідеться, зрозуміло, про розвиток співробітництва в рамках Євроатлантичного партнерства і, що є головним, про реалізацію стратегічного курсу України на інтеграцію в ЄС, з одного боку, а з іншого, розвиток відносин добросусідського рівноправного партнерства з Російською Федерацією.
Зрозуміло, таким чином, що геополітичне положення України вимагає активної зовнішньополітичної діяльності у різних напрямках і тому одним із головних принципів української геостратегії має бути багатовекторність її міжнародної політики.
Багатовекторність характерна для зовнішньої політики, перш за все, тих держав, які виступають як своєрідні центри сили в системі міжнародних відносин, проте й для України, з її особливим геополітичним статусом, вона набуває вирішального значення і пов'язана з конкретними перевагами. Історичні та географічні реалії практично виключають можливість орієнтації України лише на один стратегічний зовнішньополітичний напрям і тому навіть палкі прихильники політики європейської одновекторності України чудово розуміють, що це не може бути єдиним стратегічним напрямком її зовнішньої політики і в практичному плані фактично намагаються здійснювати зовнішньополітичний курс за різними векторами.
На сьогодні принцип багатовекторності має помилкове трактування, зауважує з цього приводу В. Манжола. Досить часто він трактується як хитання України між двома зовнішньополітичними напрямками - західним (європейський та євроатлантичний простори) та східним (Росія та євразійський простір). Однак міжнародні реалії європейського простору виключають можливість орієнтації України лише на один стратегічний зовнішньополітичний напрямок [4, с. 14].
Багатовекторність слід сприймати не як постійні коливання зовнішньополітичного курсу, а в широкому розумінні, як розвиток і підтримка відносин із багатьма учасниками міжнародного життя. Для України це абсолютно