раціональна і прагматична політика, яка, окрім усього іншого, викликана ще й тим, що в Україні поки що немає єдності стосовно визначення зовнішньополітичних пріоритетів і тому педалювання на одновекторності вносить лише зайвий розбрат в українське суспільство. Разом з тим зрозуміло, що багатовекторність не може бути безпринциповою. Вона потребує чіткого визначення геополітичної орієнтації, вибору пріоритетних геостратегічних напрямків виходячи із об'єктивних можливостей і врахування національних інтересів. Багатовекторність зовсім не означає рівновекторності і не означає рівнозначності всіх її складових. Серед багатьох векторів завжди мають виділятися ті, що є пріоритетними, головними, які, власне, і визначають стратегію зовнішньої політики держави, її стратегічних партнерів.
Отже, українська геостратегія має ґрунтуватися на чітко визначених геополітичних пріоритетах і жорстко окресленому колі своїх стратегічних партнерів. На думку М. Михальченка, Україна має визначитися як у пріоритетному в одному із трьох можливих геостратегічних напрямів: або обрати шлях до європейського співробітництва, або забезпечити гарантії незалежного розвитку як від Заходу, так і від Росії, або ж обрати позицію динамічної рівноваги між Сходом і Заходом, яка підтримується міжнародним співтовариством і яка є, на його думку, найбільш перспективною [1, с. 6].
Дещо інакше визначає сутність сучасної української геостратегії С. Пирожков, який вважає, що у XXI столітті для України будуть актуальними такі завдання:
у короткостроковому плані
недопущення ізоляції на основних стратегічних напрямах (США, Європа, Азія);
у середньостроковому плані
сприяння формуванню регіональних систем безпеки і співробітництва в сусідніх регіонах;
інтеграція в міжнародні економічні і політичні структури;
участь в урегулюванні міжнародних конфліктів, боротьбі з міжнародним тероризмом і злочинністю, у вирішенні екологічної, енергетичної, ресурсної, інформаційної та інших глобальних проблем; у довгостроковому плані
збереження і зміцнення позицій нашої держави у світовій політиці;
активна участь у формуванні демократичної глобальної системи міжнародного порядку [1, с. 36]. Отже, як стратегічні напрями, автор визначає
відносини із США, Європою та Азією, причому реалізація завдань різнорівневої політики багатовекторності України, на його думку, залежатиме від того, наскільки наша держава самостійно - політично, економічно і культурно - зможе утвердитися у нових геополітичних реаліях, зумовлених сферою відносин, що складаються між США, Росією, Західною та Східною Європою, мусульманським світом [1, с. 36].
Палкі дискусії навколо стратегії багатовекторності здебільшого мають не стільки теоретичне, скільки політико-прикладне підґрунтя. Певний консерватизм, зауважує В. Манжула, недостатнє узгодження практичних кроків короткострокового характеру із довгостроковими національними інтересами, безпринципність помноженні на «стратегічних партнерів», а також прорахунки в геополітичній «локалізації» принципу багатовекторності призводять до його ерозії, трактуються як «різновекторність», або «флюгерність».
За таких умов «важливим елементом зовнішньополітичної стратегії України має стати концепція рівнонаближеності, сутність якої полягає в розвитку поглибленого співробітництва одночасно з усіма провідними міжнародними гравцями в регіоні, у прагненні встановити з ними відносини особливого або стратегічного партнерства. Основним елементом концепції рівнонаближеності є врахування інтересів кожного з основних акторів з одночасним запобіганням поглибленню відносин з окремими із регіональних центрів сили, яке суттєво зашкодить інтересам іншого регіонального центру сили», оскільки гра на протиріччях набагато потужніших держав є ризикованою для національних інтересів України [4, с. 14-15].
Таким чином, можна відмітити, що дотримання принципу рівнонаближеності, послідовне взаємовигідне співробітництво в питаннях, що становлять національний інтерес України, уникнення різкого хитання від одного стратегічного напрямку до іншого мають лягти в основу стратегії України в існуючому геополітичному середовищі.
ЛІТЕРАТУРА
Мадіссон В., Шахов В. Сучасна українська геополітика. - К., 2003.
Деменко О. Євроатлантична інтеграція: реалії та перспективи // Політичний менеджмент. - № 4 (25). - 2007.
Толстов С. Україна в євроатлантичних відносинах: досвід пристосування // Політична думка. - 1999. - № 3.
Манжола В. Квадратура інтеграційного кола. (Актуальні проблеми європейської політики України) // Політика і час. - 2007. - № 4.
Дергачов О. Небезпека як атрибут державності // Політична думка. - 1997. - № 1.
Деменко О. Євроатлантична інтеграція: реалії та перспективи // Політичний менеджмент. - № 4 (25). - 2007.
Гречанінов В. Після розпаду біполярної системи. Новий світовий порядок та глобалізація на початку XXI століття // Політика і час. - 2002. - № 1.
Матвійчик Я.П. Між Європою й Азією. Пріоритети зовнішньої політики України у контексті геополітичного розвитку // Політика і час. - 2002. - № 9. - С. 73-83.