УДК 328.123(477+497.2)

Мілова М.І., Одеська державна академія холоду

Посткомуністична опозиція: особливості становлення (на прикладі Болгарії і України)

Автор статті робить спробу проаналізувати процес становлення опозиції у посткомуністичних країнах на прикладі Болгарії і України на основі вивчення публікацій, програмних документів фракцій болгарського парламенту, використовуючи особисті контакти, а також матеріали бесід з представниками опозиції і учасниками різноманітних акцій.

The author of the article attempts to analyse the process of becoming of the opposition in the post- comunist countries on example of Bulgaria and Ukraine on the basis of studying publications, program documents offractions of the Bulgarian parliament, using personal contacts and materials of conversations with the representatives of opposition and the participants of various actions.

A втори політологічного словника визначають опозицію, з одного боку, як протиставлення своєї думки і своєї політики іншій думці і політиці, а з іншого - як організовану групу, яка протистоїть оцінкам, програмі, політиці, правлячій еліті у законодавчих, партійних та інших структурах [1]. Відповідно, опозицію можна розглядати як парламентську, позапарламентську, внутрішньопартійну,

внутрішньоурядову. Як правило, у посткомуністичній політичній трансформації мова йде про парламентську і позапарламентську опозицію. Наявність опозиції і оформлення правого поля її діяльності є одним з найважливіших показників розвитку демократичного процесу. Політичні процеси осені 2004 - зими 2005 рр. в Україні потребують глибоких і об'єктивних оцінок того, що відбувалося. На цьому тлі, безумовно, зростає інтерес до проблеми опозиції і аналізу її

діяльності в останні роки.

Формуванню опозиції як нового інституту політичної системи, що трансформується, українські і зарубіжні дослідники (М. Михальченко, Д. Видрін, А. Бойко, В. Карасьов та ін.) приділяли достатньо уваги, але в силу того, що цей процес був дуже повільним і ніяких особливих змін не відбувалося, більшість оцінок були досить однозначними. Спершу проблема розглядалася здебільшого в дослідженнях, присвячених політичній еліті в цілому, хоча в останні роки досліджуються окремі її елементи: теоретичні аспекти поняття "опозиція", діяльність у законодавчих зборах і поза ними, необхідність її політико-правового оформлення та ін. [2]. Є підстави вважати, що ця проблема вноситься до порядку денного політичного розвитку України і чекає на своїх дослідників.

У даній статті автор вдається до спроби проаналізувати процес становлення опозиції у посткомуністичних країнах на прикладі

Болгарії і України, який має багато спільних рис і в значній мірі пояснює причини слабкості опозиції та її неорганізованості. Разом з тим, ці країни демонструють ряд особливостей, які представляють науковий і практичний інтерес. Для вирішення поставленої задачі автор використала публікації, програмні документи фракцій болгарського парламенту, а також особисті контакти і бесіди з представниками опозиції і учасниками різноманітних акцій.

Більша частина болгарських досліджень останніх років присвячена вивченню саме парламентської опозиції [3]. Парламентська опозиція розглядається як частина законодавчої влади, яка бере участь у законодавчій діяльності і несе за неї відповідальність разом з правлячими силами. А позапарламентська опозиція намагається делегітимувати правлячу силу, прагнучи довести її неспроможність управляти. Для цього вона використовує різноманітні види вуличної демократії або прямого натиску - демонстрації, зібрання, голодування та ін. Активно використовуються ЗМІ. Як правило, цими діями опозиція прагне призвести до дострокових виборів. Практика болгарського транзиту багаторазово підтверджує цю тезу.

На наш погляд, аналіз процесу становлення сучасної опозиції не може бути повним без вивчення її "біографії". В цьому сенсі багато що у визначених процесах співпадає в Україні і Болгарії. Загальноприйнятим є вважати, що Болгарія, на відміну від інших східноєвропейських держав, не знала могутнього антикомуністичного руху і не мала будь-яких опозиційних структур за попереднього режиму. Та й інтелектуальна опозиція у вигляді дисидентського руху теж була відсутня, хоча, на думку деяких авторів, така однозначна оцінка має окремі недоліки [4].

На думку відомих болгарських політиків, багато які невдачі переходу полягають в тому, що ті сили, які вважали себе опозицією, насправді не є опозицією у загальноприйнятому її розумінні. На відміну від країн Центральної Східної Європи, у них немає вистражданої біографії. Становлення болгарської опозиції має ряд особливостей. По-перше, враховуючи той факт, що в Болгарії не було традиційного дисидентства, опозиція представляла собою певний симбіоз між критично налаштованими діячами БСП (реформаторами) і "дисидентами" - представниками в основному наукових кіл і інтелігенції. Тому на самому початку еліта "дозволеної" антикомуністичної опозиції складалася з декількох більш менш відомих дисидентів і представників заборонених раніше партій, а також деяких критично налаштованих проти системи інтелектуалів [5]. У цих людей було бажання змінити існуючий порядок, але уявлення про механізм функціонування влади, а тим більше, політичного і управлінського досвіду, у них не було. Але у них було деяке ставлення до відсторонення Т. Живкова, що дозволяло їм приєднувати себе до опозиції. В той період опозиція асоціювалася із здатністю висловити своє негативне ставлення до окремих дій Т. Живкова. Загальновизнаний болгарський дисидент Ж. Желєв, обраний в подальшому президентом країни від опозиції, дуже довго сповідував марксизм, хоча й виступив у свій час проти ленінського визначення матерії.

По-друге, як підкреслює незмінний лідер партії Рух за права і свободи А. Доган, один з "пізніх" дисидентів, це була вирощена і вихована опозиція. Всі вони були думаючими, обізнаними людьми, але самі того не розуміючи,