стосовно валютного боргу). Болгарські економічні угруповання були зацікавлені у гіперінфляції, щоб знецінити цим заборгованість та ін. Розростався конфлікт між могутніми економічними інтересами, які прикривалися боротьбою СДС і БСП. Певним виходом з ситуації стала підписана 4 лютого 1997 р. угода між основними політичними силами про дострокові вибори, відмову БСП від влади і призначення службового уряду. Це одна з небагатьох спроб компромісу на етапі переходу між СДС і БСП.
Провокаційна або спонтанна атака проти парламенту свідчила про кризу легітимності правлячої БСП і всієї системи відносин, яка ототожнювалась з цим правлінням. Ця ситуація багато в чому повторилася в Україні на президентських виборах 2004 року, коли на вулицю вийшли тисячі людей не вимагати "хліба", а виступати проти режиму, який порушив чи не забезпечив реалізацію прав громадян. Це вже не бунт голодних, а свідомий масовий протест проти влади. До 1997 року Болгарія знала багато масових виступів, але ці події представляли собою небезпеку і виклик не тільки правлячій партії, але й всій демократичній системі. Вихід було знайдено, і почалася нова сторінка у подоланні конфронтації болгарського суспільства. Новій владі на чолі з правими силами (прем'єр І. Костов і президент П. Стоянов) суспільством було надано величезний кредит довіри, який вона, на жаль, не реалізувала, захопившись неоліберальними стратегіями і зовнішньополітичною діяльністю. Ліберал Костов обіцяв демократичність і професіоналізм в управлінні, вихід з фінансової і економічної кризи та ін. Цим урядом була зупинена інфляція і почалася економічна і фінансова стабілізація. Однак професіоналізм і демократичність відійшли на другий план. Управлінський склад формувався багато в чому на принципах особистої відданості, та й стиль управління межував з авторитаризмом - так сьогодні багато хто оцінює час правління Костова. Суспільство чотири роки потому відмовило у підтримці і довірі цій політичній силі, проголосувавши за невідомих політиків, які прийшли зі спадкоємцем престолу Сімеоном Другим. Надто багато спільного є в обіцянках і діях І. Костова і президента Ющенка, що мимоволі привертає увагу і потребує серйозного вдумливого до себе ставлення.
Суміщення парламентських і
позапарламентських засобів політичної боротьби є одним з основних дестабілізуючих факторів у діяльності болгарського парламенту від початку його утвердження з метою дестабілізувати законодавчу владу. Ця тенденція проявилася в період роботи Великих народних зборів (страйки, голодування, група- 39 та ін.). Тоді засідання залишила група опозиційних депутатів, які виступили проти прийняття конституції, що відбилося на авторитеті і легітимності конституції, а в подальшому негативно відбилося і на колишній опозиції. Прийнята тоді манера поведінки опозиції залишати парламент чи залякувати цим, коли немає засобів тиску на владу, стає стилем болгарської опозиції незалежно від політичного кольору. Такий засіб у розвинених країнах використовується виключно рідко і свідчить про незрілість і нестабільність політичної системи. В парламентській системі цей інститут повинен уособлювати стабільність, генерувати її, а в Болгарії - Народні збори, покликані управляти суспільними змінами, сумнівно справляються з цією роллю.
У демократично розвинених системах політичні сили - влада і опозиція, будують свої відносини на дотриманні суворих, ними самими прийнятих правилах. Болгарські політичні партії в ролі опозиції не можуть використати свої політичні програми як поле для змагання альтернативних програм. У перехідний період вони зводили опозиційну критику до ідеологічного протистояння з приводу минулого, а в окремих випадках - з приводу майбутнього. Цілком логічно, що парламентські дебати як основний опозиційний засіб набули гострого ідеологічного характеру і не стали джерелом управлінських ідей.
Опозиція протистоїть владі й іншими методами, коли вона намагається переструктурувати парламентський простір, створюючи коаліцію з окремих питань. Така манера добре засвоєна болгарськими парламентськими партіями, які швидко і добре відчувають стан управління і вміють направити свою діяльність на вирішення
короткотермінових планів з метою послаблення або компрометації влади та її структур. Це дуже чітко простежується стосовно виконавчої влади, коли уряд відправляли у відставку або голосували за вотум недовіри. Це є досить поширеною практикою в діяльності Народних зборів усіх скликань. Передбачена спеціальна процедура голосування недовіри уряду. Наприклад, з травня 1993 р. по травень 1994 р. з ініціативи СДС парламент голосував 7 разів з питання про недовіру уряду, очолюваного професором Л. Беровим, але результатів воно не дало. Іноді ця процедура може бути ініційована самим урядом, як це було в Болгарії не одноразово. Така постійна політична напруга спостерігалася до 1997 р., коли було сформовано уряд І. Костова, перший уряд перехідного періоду, який допрацював до кінця мандату.
Але інтерес представляє парламентська опозиція в останніх 39 Народних зборах, де на думку представників правлячої більшості НРСД, існує двохполюсна опозиція [10]. Вперше дві непримиренні основні політичні сили - БСП (червоні) і СДС (сині) об'єдналися проти правлячої більшості. В парламенті Болгарії п'ять опозиційних партій, які у лютому 2005 р. виступили з вимогою голосувати за вотум недовіри уряду Сакськобурготського і відставку голови Народних зборів О. Герджикова. Мотивом послужила неуспішна внутрішня політика у здійсненні обіцяного підвищення прибутків болгарських громадян і провалі реформи системи охорони здоров'я. Такий демарш опозиційних сил, на думку правлячої НРСД, пов'язаний з передвиборними баталіями 2005 р., а не турботою про стабільну політичну ситуацію, якої потребують суспільство і влада напередодні проходження офіційних процедур з вступу до