Прагнення утриматися у владі супроводжується використанням безлічі засобів з метою блокування найважливіших законів і "відкладання їх на потім". Болгарія - парламентська республіка і дії опозиції знаходяться у прямій залежності від поведінки більшості. Формується традиція, коли парламентська більшість поводиться не у відповідності до парламентських засобів опонування, і опозиція не бере повноцінної участі у законодавчому процесі. Спеціальні парламентські комісії, які складаються з професіоналів, політизовані, прагматичні і залежать від партійної більшості. Дуже часто опозиція позбавлена права брати участь у створенні важливих законопроектів зі своїми конкретними текстами. Тоді їй не залишається нічого іншого, як наполягати на президентському вето або вимагати втручання Конституційного суду. Процедура затягується, а ефективність парламентської діяльності втрачається.

В Болгарії у перехідний період достатньо часто спостерігалося протистояння опозиції і влади із зовнішньополітичних проблем. У 199597 рр. спостерігалася драматична ситуація, коли основні політичні інститути були представлені різними політичними силами, кожна з яких представила свою зовнішньополітичну стратегію (президент, прем'єр-міністр, міністр закордонних справ і голова парламентської комісії із зовнішньої політики). Це протистояння, на думку політолога М. Пирогової, розглядалося як загроза болгарському парламентаризму [11]. Такий стан дозволяє зацікавленим зовнішнім силам маніпулювати владою і опозицією. Відсутність усталеного консенсусу із зовнішньополітичних проблем впритул до 2000 р. стала дестабілізуючим фактором у відносинах влада- опозиція, оскільки не здійснюється наслідування з основних напрямів зовнішньої політики, і це негативно відображається на міжнародному авторитеті країни.

Євроатлантична інтеграція багато що змінила у поведінці опозиції та її ідеологічні вектори. Сьогодні в парламенті Болгарії немає жодної антинатовської сили, хоча ситуація в суспільстві не є такою вже однозначною. Але це був складний період пошуку і об' єднання опозиційних сил з подолання розбіжностей стосовно НАТО. Цей процес є цікавим для парламентаріїв України, яка визначилась однозначно на європейському векторі, але навряд чи такими ж однозначними є позиції парламентських груп і фракцій стосовно форм, змісту, темпів, шляхів євроінтеграції, особливо напередодні виборів 2006 р.

Відмінності у підходах між владою і опозицією не консолідують парламентський процес, а навпаки, поглиблюють протиріччя. Це одна з причин відсутності наслідування при зміні правлячої більшості після виборів, коли починається перегляд досягнутого

попередньою владою. Таке розуміння, на наш погляд, дуже важливе для нової української еліти, багато в чому колишньої опозиції, яка своїми першими діями в коридорах влади підтверджує цю тезу. Такого в розвинутих демократіях не спостерігається, особливо у другій половині ХХ ст., яка характеризується великим ступенем наслідування у політиці партій різної направленості. Що стосується Болгарії, то тут царює практично одна й та сама партійна політика, прихована за багатослівними деклараціями про відмінності одна від одної, але не по суті перегляду попереднього спадку.

Щодо української опозиції, то можна погодитися з думкою М. Михальченка, що в Україні поняття "опозиція" має троїстий характер. Одна частина відповідає класичному визначенню, а друга - ні. Є сили, які відверто заявили про своє опозиційне відношення до Президента і уряду, створили свої опозіційні фракції і групи в парламенті. Є сили, які з деяких питань перебувають в опозиції до влади, а з деяких - підтримують владу. Але є політичні лідери і рухи, які в понеділок в опозиції, а в четвер - уже друзі влади без пояснення своєї політичної позиції [12]. Ця характеристика стосується опозиції до президентських виборів, однак вона в такій же мірі характеризує і сучасну ситуацію, в результаті якої спровоковані численні "перебіжки" від одної групи до іншої. Нечіткість визначення статусу опозиції в українській ситуації наводить на деякі роздуми з приводу блоку "Наша Україна", яка складала більшість в парламенті, але вважалась опозицією, хоча не завжди виступала проти влади і президента і не мала альтернативних програм. На наш погляд, її опозиційність чітко простежується тільки стосовно дій колишнього уряду у 2004 році.

Якщо в Україні усі опозиційні групи в основному сконцентровані в парламенті і є швидше парламентською опозицією особисто до Президента, ніж виразниками альтернативного курсу розвитку, то у Болгарії президент посідає особливу позицію "нейтральної влади" і має дуже мало повноважень відносно парламенту. Опозиція в Болгарії направлена завжди проти правлячої партії. З переходом до пропорційної системи виборів можливості української опозиції розширюються, оскільки набагато легше вирішується проблема парламентської більшості.

Лише комуністи і соціалісти в Верховній Раді здійснюють спроби продемонструвати принципову ідеологічну і політичну позицію, але часто переходять на особисту критику лідерів владної еліти. Під час передвиборчої президентської кампанії ситуація змінилася. Опозиційні групи об'єднувалися біля своїх лідерів-кандидатів і критикували один одного. Основну свою функцію опозиція в парламенті не виконувала, а все масштабніше критикувала владу за невиконання передвиборчих програм і рішень.

Весь 2004 р. був присвячений завданням передвиборної боротьби, яка знову ж таки не працювала на подальше просування реформ, а була направлена проти президента, звинувачуючи його в уповільненні демократичних процесів, хоча кількісні показники економічного росту були досить високими. Жодна з опозиційних груп не могла запропонувати нову ідею інтеграції суспільства. Біда в тому, що ідея незалежності, яка експлуатувалася багато років, перестала бути інтегратором не тільки для електорату, але й для владної еліти. Дуже довго