виборах, через формування в парламенті більшості, можуть створити уряд. Цей факт є підставою говорити про те, що в Україні «де-факто» з'явились урядові партії в класичному значенні цього терміна. Відображенням цього стало використання в лексиконі політиків, політологів і журналістів словосполучення «урядова партія», яке трактується як самодостатнє в контексті змістового наповнення.
З формального погляду ми можемо стверджувати, що вивчення феномену «урядової партії» відбувається одночасно з появою досліджень самого інституту партії. Цьому значною мірою сприяв один з базових підходів до партії як інституту, інструменту боротьби за владу та її утримання. Наступний досвід парламентської діяльності та функціонування урядів засвідчив, що урядова партія має особливий статус у партійному середовищі і потребує окремого, спеціального вивчення. Одним з перших західних дослідників, який розпочав аналіз сутнісних характеристик партії, яка була при владі, - Р. Роуз [1, с. 2]. Першим системним дослідженням такого феномену та проблем, які стосуються владного статусу партії, стала спільна праця Ф. Кестлеса та Р. Вілден- мана «Візії та реальна сутність партійного уряду» [3]. Суттєву увагу проблемам, пов'язаним із урядовими партіями, приділили З. Катц [4, с. 5, 6] та М. Лейвер [7, с. 8]. Особливо варто виділити доробок у цьому напрямі Ж. Блондела [9], який спільно з М. Котта, підготував дві найфундамен- тальніші праці з проблем, пов'язаних із урядовими партіями [10, с. 11]. В Україні частково це питання розглянуто у колективній праці М. Обушного, М. Примуша та Ю. Шведи «Партологія» [12]. Ю. Шведа в ряді публікацій розглядає питання, пов'язані з феноменом урядової партії. Зокрема, він характеризує поняття «урядова коаліція», «урядовий статус партії» [13, с. 329], «індекс урядової істотності» [14, с. 505].
Аналіз поняття урядова партія буде передбачати з'ясування двох складових і одночасно системоутворюючих цього феномену - уряду та партій, які самі по собі є достатньо складними утвореннями. Уряд виступає як інститут, який має право приймати загальнообов'язкові рішення щодо держави, або як сукупність індивідів, які відповідають за проведення політики у конкретній сфері/сферах державного життя. Особливою властивістю парламентських демократій країн Західної Європи є те, що уряд є залежним, через процес свого формування і подальшого функціонування, від законодавчого органу, оскільки має користуватися підтримкою більшості законодавців, що відбувається через процедуру голосувань довіри або недовіри уряду. Уряд, який втрачає таку підтримку, зобов'язаний піти у відставку. Саме в цій нормі закладено сутнісний вимір поняття урядової партії, оскільки партії є ключовими акторами процесу виборів, структуризація депутатів парламенту відбувається переважно на основі їхньої партійної приналежності, партійні фракції виступають суб'єктами переговорного процесу щодо творення у парламенті більшості. Значення політичних партій у цьому процесі є визначальним. Як зазначають М. Лайвер і К. Шепсл, після проведення виборів у парламентських демократіях досить часто виникає ситуація, що ні одна з партій не набирає переважної більшості голосів. Внаслідок цього «подальша законодавча політика має значно більше відношення до формування і надання підтримки уряду, ніж у творенні законів» [8, с. 4]. Аналіз досві- ду формування урядів у європейських країнах після Другої світової війни свідчить, що непартійні уряди становили виняток. Як приклад непартійних урядів можемо розглядати уряди технократів, тобто спеціалістів, які особисто не є членами конкретної політичної партії. Виникнення подібних урядів переважно стає можливим в умовах політичних криз, коли рівень суспільної довіри до основних парламентських партій або їхніх лідерів низький. Відповідно цей тип урядів треба розглядати як тимчасовий, або перехідний, коли основні політичні гравці або беруть паузу на період гострої критики, або проводять вимушені, одночасно достатні/прийнятні для повернення громадської довіри зміни. Прикладом цього можуть слугувати в Італії уряд директора Італійського банку Карло Адзеліо Чіампі, який виник у 1993 р. у зв'язку з гучними звинуваченнями у корупції лідерів головних політичних партій, разом з тодішнім прем' єр-міністром Джуліо Андреотті та уряд банкіра Ламберто Діні, створений у грудні 1994 р.
Решту урядів можемо розглядати як партійні уряди. Безумовно, формування уряду є складним процесом, який охоплює взаємопов'язані і непо- в'язані дії головних політичних інститутів кожної конкретної країни, політиків різного рівня, зацікавлених груп, лобі, виборців, міжнародних гравців. Все це робить кожен уряд не-повторним, індивідуальним. Водночас серед цієї сукупності акторів, «примами» стають політичні партії, які за підсумками парламентських виборів представлені у вищому законодавчому органі країни. Д. Берон так визначив уряд: «термін уряд використовується для посилання на партії, які не голосують проти вотуму довіри» [15, с. 138].
Кожна партія, яка провела власних депутатів до парламенту, гіпотетично має шанс стати урядовою партією за рахунок участі у формуванні уряду. Ми повинні відрізняти дві базові моделі урядових партій. Перша модель - вестмінстерсь- ка, яка властива Сполученому Королівству. Її особливість полягає в тому, що внаслідок домінування на політичній сцені двох найбільших політичних партій, дії виборчої системи відносної більшості та багатьох інших чинників, абсолютну більшість у парламенті отримує одна з двох найбільших партій, яка і формує уряд. Отож, для такої моделі властиво формувати однопартійні уряди більшості, коли парламентські вибори одночасно виступають і вибором громадянами країни партії, яка буде формувати уряд.
Друга модель стосується країн, в яких формуються коаліційні уряди і передбачає, що результати виборів не дають однозначного вердикту для однієї