УДК 324 + 342.8

Чупрін Р.В.

ПРОЕКТУВАННЯ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ: ОСНОВНІ ПІДХОДИ ТА ПРИНЦИПИ

У статті розкриваються основні підходи до проектування виборчих систем, автором визначаються критерії та принципи електорального дизайну.

Ключові слова: виборча система, електоральний дизайн, виборче право, виборчі стандарти, виборчі норми.

В статье раскрываются основные подходы к проектированию избирательных систем, определяются критерии и принципы электорального дизайна.

Ключевые слова: избирательная система, электоральный дизайн, избирательное право, избирательные стандарты, избирательные нормы.

The article describes main approaches to the design of electoral systems. The author defines criteria and principles of electoral design.

Key words: electoral system, electoral design, electoral law, election standards, electoral rules.

Напевно, важко буде віднайти у політичній системі більш неоднозначну складову, ніж виборча система. З одного боку, вона надзвичайно успішно піддається формалізації, з іншого - вплив зовнішніх факторів на формальні показники робить наслідки маніпулювання ними слабко прогнозованим як з точки зору глибини змін, так і з позицій їх масштабу. Все це в сукупності надає мистецтву електорального дизайну статусу своєрідного сакрального знання, оволодіння яким, як інколи здається, може стати панацеєю від усіх бід та вад політичної системи. Але так само і невдалий експеримент у електоральному дизайні може легко завдати їй майже невиправного удару.

Українська політична практика протягом всього періоду незалежності, фактично, ухилялася від реального заглиблення у проблему розробки оптимальної виборчої системи для нашої держави. Незважаючи на те, що виборче законодавство змінювалося неодноразово, справжнього налаштування виборчої системи саме під потреби вітчизняної політичної системи так і не було здійснено. Застосовувалися виключно «чисті» варіанти трьох провідних типів виборчої системи: мажоритарної, змішаної та пропорційної - без впровадження різного роду систем балансування представництва, формування географічних зв'язків, компенсування втрачених голосів і т. д. Численні зміни, натомість, стосувалися суто технічних аспектів виборчого процесу, і були обумовлені скоріше взаємною недовірою учасників виборчого процесу, ніж прагненням вдосконалити виборчу систему. Як наслідок, вже зараз, на думку експертів Європейської комісії «За демократію через право», український виборчий закон «надмірно регулює окремі сфери управління виборчим процесом» [1].

Виходячи з цього, є сенс зосередитися не на технічних аспектах виборчого дизайну, а на його сутнісному наповненні, на тих принципах, критеріях і підходах, що були вироблені у політичній науці до цього процесу, з тим аби з'ясувати можливості їх застосування в українській практиці.

Зважаючи на великий обсяг матеріалу, текст було розділено на дві частини, і в межах даної статті, увага буде зосереджена переважно на здобутках західних фахівців електорального дизайну, серед яких слід назвати таких вчених, як Д. Горовіц, Е. Елліс, А. Лейпхарт, А. Льюіс, П. Норріс, Б. Райлі, Е. Рейнольдс, М. Уоттенберг, М. Шугарт та ін. Доробок вітчизняної науки та практики у даній сфері буде розглянуто окремо.

Електоральний дизайн можна визначити як процедуру формування або трансформування виборчої системи на основі певних критеріїв згідно з визначеними принципами за допомогою маніпулювання набором параметрів, що описують виборчу систему.

Історично розвиток електорального дизайну пройшов декілька етапів. Перший етап припадає на ХУШ-ХІХ століття, протягом якого була розроблена одразу ціла низка різноманітних варіантів виборчих систем за авторством таких відомих вчених, як Ж.-Ш. де Борда, М. де Кондорсе, Дж.Ст. Мілль, Т. Хейр та інші.

З кінця ХІХ століття інтерес до електорального дизайну в країнах Заходу спадає. У Європі з 1885 по 1985 рр. нараховується лише 14 завершених трансформацій виборчих систем, а з 1945 по 1990 А. Лейпхарт у 27 досліджуваних ним сталих демократіях взагалі фіксує лише один такий перехід [7, с. 249].

Однак вже в 90-ті рр. ХХ століття ситуація радикально змінюється і трансформації виборчих систем швидко охоплюють сталі демократії, суттєво зачіпаючи Ізраїль, Японію, Нову Зеландію, Великобританію, Італію, Австрію, Португалію, Швейцарію та інші країни [7, с. 249].

М. Шугарт та М. Уоттенберг виділяють тут два різновиди трансформацій. В першому випадку зміни у виборчій системі ініціюються партією влади, яка сподівається посилити свої позиції завдяки реформі, або непокоїться через можливі втрати електорату у випадку блокування реформи. У другому реформа відбувається під тиском невдоволених діючою виборчою системою. Прийнято виділяти чотири типи факторів таких перетворень: плюралітарний (Нова Зеландія), гіпер-репрезентативний (Ізраїль та Італія), гіпер-персоналістичний (Японія) та гіпер- централізований (Венесуела) [8, с. 571-572].

Другий напрямок розвитку електорального дизайну починає розвиватися з середини ХХ століття. Він пов'язаний з появою нових незалежних держав із багатоскладовими суспільствами, відсутністю досвіду представницької демократії та нерозвиненими політичними інститутами із числа тих, що є основоположними для західних політичних систем (особливо це стосується політичних партій). Для нас він становить особливий інтерес з огляду на схожі проблеми, що постають перед молодою українською державою.

У електоральному дизайні для багатоскладових суспільств домінують дві основні течії: ортодоксальна та доцентрова (центріпеталістська).

Ортодоксальна школа має свої коріння у дослідженнях виборчих процесів у постколоніальних державах 50-60 рр. Зокрема, у роботах А. Льюіса, побудованих на основі вивчення постколоніальних демократій у Гані, Нігерії та Сьєрра-Леоне, доводиться, що мажоритарна система є недоцільною для застосування у етнічно розділених суспільствах.

Прихильники даного підходу, серед яких вирізняється постать А. Лейпхарта, постулюють необхідність застосування пропорційних виборчих систем та визначають чотири ключові моменти, яким вони повинні сприяти: формування великих урядових коаліцій; пропорційне представництва у органах державної