Противники ортодоксальної школи акцентують увагу на тому, що дана виборча система провокує загострення протиріч у суспільстві і не заохочує учасників політичного процесу до кооперації, в чому Україна могла переконатися вже після перших років її застосування.

На відміну від ортодоксальної, доцентрова (центріпеталістська) школа не вважає пропорційні виборчі системи у чистому вигляді вдалим вибором для багатоскладових суспільств. Цей підхід багато в чому базується на постулатах Д. Горовіца, викладених ним у другій половині 80-х років ХХ ст. Дана школа відстоює побудову виборчих систем, які б були орієнтовані не на широке представництво усіх соціальних груп у парламенті, а на створенні переваг для тих політичних сил, які шукають електоральної підтримки не лише в окремому регіоні або в окремій етнічній чи релігійній групі, але і намагаються схилити на свій бік представників різних соціальних груп через підняття проблем, актуальних для всього суспільства. Найбільш прийнятними тут вважаються системи альтернативного та додаткового голосування за зразком Австралії та Шрі-Ланки [6, с. 21].

Втім, незалежно від школи, електоральний дизайн починається з тих критеріїв, якими керується проектант виборчої системи в ході своєї роботи. На їх важливості, а також і наважливості дотримання певних принципів електорального дизайну, наголошує зокрема Е. Рейнольдс, пропонуючи власне бачення даного питання, на якому, з огляду на його ґрунтовність слід зупинитися докладніше [3].

Першим критерієм є репрезентативність виборчої системи. Можна виділити принаймні чотири концепти репрезентативності, серед яких здійснюється вибір при електоральному дизайні. Перший - географічний, який є за своїм характером дещо формальним, оскільки передбачає базування представництва на основі територіального фактору. Такий тип репрезентативності успішно вирішує проблему зв'язку депутатів зі своїми виборцями, проте залишає широкі можливості для застосування адміністративного ресурсу у недемократичних країнах.

Другий концепт - ідеологічний - передбачає орієнтування виборчої системи на представництво різноманітних ідеологічних уподобань у країні як через обрання окремих кандидатів, так і через голосування за політичні партії, що мають власну ідеологічну базу.

Партійний концепт, що реалізується в сучасній виборчій системі України виключає можливість участі у виборах до колективних представницьких органів окремих кандидатів, що не представляють політичні партії, або максимально ускладнює таку участь. На відміну від попереднього варіанту, в даному випадку політичні партії можуть і не мати ідеологічної бази.

Нарешті, дескриптивний концепт, який можна вважати найбільш прийнятним, але і найбільш складним у практичній реалізації, передбачає, що виборча система має будуватися на принципах максимально широкої репрезентативності суспільства за цілим рядом критеріїв: статевими та віковими, характеристикам, рівнем доходів, релігійними уподобанням, приналежністю до етнічних груп, мовним особливостям тощо.

Другим критерієм виступає доступність виборчої системи. З одного боку, вона повинна бути зрозумілою для виборців, а з іншого - самі виборчі процедури не повинні ускладнюватися настільки, щоб позбавити виборця бажання брати участь у виборах.

Третій критерій - значущість вибору. Мова тут іде не тільки і не стільки про спотворення результатів виборів в результаті свідомих порушень учасників виборчого процесу, а про феномен «втрачених голосів» - тих, які віддані за кандидатів або партії, що не вибороли місць у представницьких органах. Під час позачергових виборів народних депутатів України у 2007 році таких голосів було більше одного мільйона, а під час виборів мерів їх частка доходила до 60 % [2]. Без забезпечення принаймні непрямого врахування «втрачених голосів» виборча система ризикує відштовхнути значну частку громадян від участі у виборах.

Не менш важливим є і фактор відповідності статусу виборчого процесу важливості посади, яка заміщується. В сучасній політичній системі України, де реальний вплив Президента на політичні процеси з точки зору законодавства суттєво обмежений, нинішня виборча процедура глави держави видається дещо штучно завищеною у своєму значенні.

Результатом неврахування обох факторів буде падіння довіри до політичних інститутів: в першому випадку - через відсутність у значної частини населення упевненості в легітимності обраних органів або окремих посадовців, в другому - через неможливість переможця в силу об' єктивних причин виправдати покладені на нього виборцями завищені сподівання.

Створення стимулів для пошуку згоди є ще одним важливим критерієм при проектуванні виборчої системи. Виборча система повинна виключати можливості приходу до влади екстремістських сил. Партії, які спираються на електоральну підтримку виключно окремих регіонів, етнічних, лінгвістичних, релігійних або крайніх ідеологічних груп, повинні бути поставлені в таке положення, де вони змушені будуть апелювати до більш широкого кола виборців, що має змусити їх відмовитися від занадто жорстких гасел та нагнітання протистояння в суспільстві. Очевидно, що даному критерію сучасна виборча система України не відповідає.

Разом з тим, вирішення зазначених проблем не повинне відбуватися за рахунок відповідності виборчої системи п'ятому критерію: сприянню стабільності та ефективності врядування. З одного боку, система повинна бути вибудувана таким чином, щоб забезпечувати швидкий та однозначний результат виборів, який забезпечить стабільну та ефективну роботу як парламенту, так і залежних від нього управлінських структур.

З іншого - виборча система не повинна давати таких результатів,