Забезпечення підзвітності обраних означає, що виборча система повинна давати громадянам реальні механізми для вирішення політичної долі конкретного діяча - або через механізми відкликання, або через можливість провалити його кандидатуру під час наступних виборів. Мажоритарні системи дають таку можливість, в той час як чиста пропорційна система дозволяє одержувати місця в парламенті і тим кандидатам, які користуються для цього виключно ім'ям політичної партії та місцем у її списку, а не особистою підтримкою громадян.

Не менш важливою тут є і прозорість формування уряду та чітке розуміння виборцями того, яка саме політична сила несе відповідальність за його дії на даний момент, чого не можуть, наприклад, забезпечити широкі коаліції, притаманні пропорційним виборчим системам.

Важливим критерієм проектування виборчої системи є визначення ролі політичних партій у політичному житті країни в майбутньому, оскільки саме виборча система містить потужні важелі як для посилення політичних партій, так і для їх послаблення. Суттєвим є і питання щодо кількості політичних партій в країні, оскільки відповідно до законів, сформульованих М. Дюверже, існує прямий зв'язок між типом виборчої системи та кількістю політичних партій, що беруть реальну участь у боротьбі за управління державою.

Восьмим критерієм є сприяння створенню сильної опозиції. Хоча даний процес залежить від багатьох факторів, вважається, що мажоритарна система є менш сприятливою для забезпечення представництва опозиції в парламенті. Саме цей фактор змусив відмовитися від неї Нову Зеландію на користь змішаної зв' язаної системи.

Також виборча система повинна забезпечувати сталість виборчого процесу. Тобто будуватися з урахуванням реальних можливостей конкретної держави та рівня політичної освіти виборців. Так, двотурові виборчі системи можуть виявитися занадто дорогими для бідних країн, системи альтернативного голосування, єдиного голосу, що передається, відкритих партійних списків - занадто складними для держав, значній частині населення яких бракує освіти.

Нарешті, у глобалізованому світі електоральний дизайн неможливий без відповідності міжнародним стандартам проведення виборів. Не применшуючи важливості фундаментальних документів, що так чи інакше стосуються виборчого права, як, наприклад, «Всезагальна декларація прав людини», слід головну увагу приділити вивченню напрацювань європейських інститутів, що опікуються вдосконаленням виборчих процедур. Особливу вагу має в цій області так звана Венеціанська комісія, яка 2002 року прийняла «Кодекс належної практики у виборчих справах», також неодноразово проводила як експертизу діючого виборчого законодавства України, так і проектів його реформування [4, с. 8].

Слід відзначити, що оцінка Комісією здобутків електорального дизайну в Україні є достатньо невисокою. Так, наприклад, проект А. Портнова - О. Лавриновича, який був оцінений комісією у 2009 році, і передбачав, що партія переможниця парламентських виборів гарантовано отримує не менше 226 мандатів у парламенті, зазнав суворої критики. Експерти комісії встановили, що «обраний засіб не можна вважати таким, що рекомендується у конкретній політичній ситуації в Україні, оскільки воля виборців не буде адекватно відображена у розподілі мандатів у Верховній Раді» Більше того, «запропонована виборча система, найбільш імовірно, призвела б до подальшої поляризації між двома основними політичними блоками та поглибила б поділ всередині країни. Більше того, пропонований розподіл мандатів виглядає чужорідним серед відомих виборчих систем та розв' язків, що використовуються в Європі, і може бути проблемним у світлі існуючих європейських стандартів у галузі виборів» [4, с. 427].

Разом з тим, не слід і абсолютизувати слідування рекомендаціям міжнародних інституцій, оскільки врахування місцевих особливостей політичної культури, традицій політичної практики передбачає глибоке включення до процесів даної політичної системи. Відповідно, критерії електорального дизайну повинні органічно доповнюватися принципами, слідуванням яким забезпечить розробку виборчої системи, максимально адаптованої до реалій конкретної країни.

Серед головних принципів електорального дизайну можна визначити такі:

простота та зрозумілість виборчих процедур для пересічного виборця;

інноваційність - в світі практично не існує двох однакових виборчих систем, оскільки просте копіювання закордонної виборчої практики веде до неврахування місцевих особливостей;

врахування контекстуальних та часових факторів - виборча система не буде існувати у вакуумі, а тому проектант завжди повинен передбачити, як поводитиме себе створювана система в умовах екстремумів;

уникання недооцінки виборців - навіть у країнах третього світу можливе застосування достатньо складних виборчих систем, які ставлять достатньо високі вимоги до виборців, як це має місце із застосуванням системи альтернативного голосування у Папуа-Новій Гвінеї;

уникання позбавлення представництва у парламентах окремих соціальних груп (особливо етнічного та релігійного типу), які можуть натомість схилитися до екстремістських дій;

залучення якомога ширшого кола громадян до участі у процесі формування / трансформування

виборчої системи, що забезпечить її легітимацію;

прийнятність виборчої системи для ключових політичних акторів - без цього виникає ризик неприйняття результатів виборів однією зі сторін і, як наслідок, розгортання тривалої політичної кризи, що можна було спостерігати в Україні під час виборів Президента 2004 року;

максимізація впливу виборців - чим більше реальних опцій матиме громадянин для впливу на результати виборів (наприклад, у формі альтернативного голосування або системи відкритих партійних списків), тим більшу значущість він матиме у власних очах і тим більш відповідально ставитиметься до власного вибору;

уникання заохочення популізму політичних партій - виборча